В Чистий четвер зустрів маму свого похресника в нашому храмі. Потім зрозумів – не завжди легко бути щирим на каятті коли бачиш цього священника як мінімум 50 разів на рік… І хоч ми каємось перед Богом, все одно священники щось запам”ятовують. Виникає сором і так далі.
Після вона мене запитала, чи щось змінилося за 5 років, як я роблю сайт blyzhchedoboga.com.ua. Я думав що щось змінилося. Але після поїздки в Єрусалим (осінню – святі місця+футбол) зрозумів, що 5 років щотижневої роботи із сайтом і десятої частини не вартують 3-х днів в Єрусалимі. Дякую друзям та нашому сусіду по готелю Hadzi Ivan Jovanovic за багато цікавої інформації про Єрусалим та компанію в екскурсіях по цікавих і визначних місцях. Але голгофа… До і після її відвідин останні три дні посту відрізняються істотно.
Сумарно усвідомлення всього що тоді відбулося за перші 36 років життя не переважить усвідомлення, пережитого за останні 7 місяців.
Єрусалим – єдине місто на Землі куди можна їздити хоч щомісяця і знаходити нове. Не очима – так головою.
Місяць: Квітень 2016
Коли в людини є народ, тоді вона уже людина
11 квітня в Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів
11 квітня в Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Оскільки дата прив’язнана до події, яка дійсно мала місце 11 квітня 1945 року, коли в’язні концтабору у Бухенвальді почали інтернаціональне повстання проти гітлерівців – то її звісно варто відзначати. Але зважаючи на те, що на темі довгий час спекулював не менш фашистський радянський режим, який до всього мав нахабство включити Бухенвальд в систему своїх ГУЛАГівських концтаборів, то варто дещо розширити дію цього пошанування. Наприклад називати цю дату “Міжнародний день визволення в’язнів фашистських і комуністичних концтаборів”. І пошановувати в цей день пам’ять не лише вязнів гітлерівського режиму, але й в’язнів польських концтаборів заснованих другом Гітлера фашистом Пілсудським у 1934 році “Білі Сарни” і “Береза Картузька”, і головне в’язнів комуністичних концтаборів СРСР.
Хоча, можна й окремо встановити дату для пошанування жертв концтаборів (“Білі Сарни” і “Береза Картузька”) окупаційного режиму Другої Речі Посполитої на 17 червня. Адже саме цього дня у 1934 році розпорядженням ставленика Пілсудського, тодішнього президента Польщі Ігнація Мосцицького, було прийнято рішення про створення одних з найстрашніших в історії 20-го століття концтаборів “Білі Сарни” і “Береза Картузька”. В ті концтабори фашистський окупаційний для Західної України режим Пілсудського кидав не лише національно-свідому еліту українства, але й своїх політичних опонентів інших національностей. Проте, головний контингент концтаборів Пілсудського були саме національно-свідомі українці, серед яких майбутні засновник УПА Тарас Бульба-Боровець і головнокомандувач УПА Роман Шухевич.
І тим більше, варто окремо встановити дату Міжнародного дня визволення в’язнів комуністичних концтаборів, яку присвятити початку “Норильського повстання”, тобто 26 травня 1953 року. По-перше таким чином нагадаємо про мільйонні жертви злочинної сталінської системи концтаборів, а по-друге вшануємо пам’ять учасників Норильського повстання, які з середини розірвали шлунок сталінському звіру, що потім повторили кучмівському режиму у 2004 році, і януковицькому у 2013-2014рр.
Нова Україна – повинна починатися з нових визначень і термінів, а дерадянізація і декомунізація з очищення від традицій нав’язаних ідеологією в контексті “великої вітчимової перемоги”.
Взято з фб сторінки Миколи Ляховича
11 квітня 1945 р. органи НКДБ заарештували весь греко-католицький єпископат
Взято з фб Тарас Муль
Страстний тиждень Марії Єгипетської
Дві важливі служби на цьому тижні: в ср ввечері Великий покаянний канон Андрія Критського (всі 4 частини) (стояння на честь Марії Єгипеської) та Акафіст до Пресвятої Богородиці (в пт ввечері). Тиждень називається преподобної Марії Єгипетської. Так співпало, що в 2016 шаноємо її двічі – в день її щорічного шанування (14.04) та 5-ту Неділю Великого посту.
Кишеньковий злодій та Оленівська
Як тільки я зайшов в вагон, я побачив очі цих двох. Кишенькові злодії 95%. Демонстративно поклав телефон в дальню від них кишеню та застібнув кишеню (куртки) на кнопку. Боковим зором побачив, як він почав працювати. Руки складені в ліктях. На лікті правої руки щось вісить (припустимо олімпійка), ліва вільна. Через олімпійку не видно що робить ліва. Розстібав кишеню на куртці у жінки мого віку. Ідіотизм ситуації, що не знаєш що робити і як діяти. Єдине що прийшло в голову – підійти і сказати на вухо щоб цього не робив.
Він дві станції дякував (!!!) що я не наробив галасу. Я запитав чи не пробував працювати – каже, що не виходить. Називав своє заняття роботою. Намагався зачепити струни про Божу кару – не боїться він Бога.
Я вийшов на Тараса Шевченка, бо кинув там машину, через 8-бальні пробки. На душі було огидно. Досі відчуваю, що ця справа була зроблена наполовину. Можливо, хтось із моїх фб-френдів порадить як краще всього було вдіяти.
А потім був доволі короткий шлях від метро до машини по Оленівській. Між Кирилівською (колишня Фрунзе) та Костянтинівською з”явилось 4 (!!!) кафе, паби, піццерії, забігаловки. А поруч ще й сквер, де робочий клас святкував кінець робочого тижня.
Є таке враження, що географію цієї місцини розкрутила Розетка. На її місці, до речі, відкрили чудесне “Сільпо”. Сільпо ніколи не стане гастрономом – воно краще за гастроном.
Єдиний плюс в тому вечері були абрикоси. Їх запах та краса цвітіння зачаровують.
До речі, наслідки тієї 8-бальної пробки відчувались о 20-30 (!!!). Я тягнувся з Електриків. Московський міст вмер, а з нею і Теліги.
Абхазькі замальовки
Наш корабель щойно відплив. Хтось роз’їхався по готелях. Я пішов вивчати місцину, поки Марічка радісно стрибаючи побігла в крамничку, отримавши євро на морозиво. Ліворуч ніби велетень, виринаючи із води, розляглася Піцунда. Колись тут була війна. Абхази ненавиділи грузинів. Грузини – абхазів. Відтепер на берегах Чорного моря мир. В Киримли, Україні, Грузії вже не згадують про російського солдата. Та частина росіян, яка тепер називає себе кубанцями вважає нас братським народом, а ми, як не дивно – його. Колись все це узбережжя було Російською імперією, потім – Радянською. А зараз – чотири різні країни.
Не знаю що думає той вусатий дядько, певно він з Уралу чи Сибіру. Але, сподіваюсь, як той вчорашній дебіл із Костроми, який жив з нами в готелі у Кафут-кале. Досі згадую його завивання на балконі про «яку країну просрали».
Толерантність. Толерантність. Ще і ще раз повторюю собі як мантру.
Малі хлопчаки ловили рибу на мідії прямо зі стін хвилерізу, куди ми причалили. Одразу згадались кафешки в Гурзуфі на хвилерізах, і що я досі так і не побував в Партеніті.
Шум швидкісної електрички на Цхалтубо примусив повернути мою голову. Марічка йшла із подарунком. Коли продавець дізнався, що тато Марічки із Києва, він разом із морозивом дав їй Шепсіхтарі у пляшечці 0,3.
- Треба ввечері взяти із собою окуляри і попірнати, щоб переконатись, що Чорне море і досі фосфориться. Як в дитинстві.
Андрій Гаврилов про Москву
· Kyiv ·
Сегодня в ленте проскочил пост Андрея Гаврилова, пианиста мирового уровня, первая премия на конкурсе им. Чайковского в неполных 19 лет (!!!), который покинул союз в 1985 году, после всякого рода перипетий и преследований со стороны чекистов. Не смогла отказать себе в удовольствии и прочитала его опус “Чайник, Фира и Андрей” (2011 год). И вот что под конец вычитала.
“Москва. Главное впечатление – Россия впала в «дурную бесконечность». Это, по-видимому, и есть ее «особый путь». Во всей ее мучительной истории тупо и механистично повторяются одни и те же циклы. Короткие «оживления», «оттепели» сменяются долгими мрачными периодами реакции, когда главным содержанием народной жизни становится ее, этой жизни, угнетательство и удушение. На ошибках никто не может и не хочет учиться. Современное русское общество топчется на месте, гниет и воспаляется. Но со свинцовым упрямством не желает посмотреть на само себя, собраться и подняться хотя бы на одну ступенечку. Россия не желает вернуться в бытие, предпочитая дурманить себя обновленными, до боли знакомыми прогнившими мифами.
Российское телевидение невозможно смотреть, потому что оно – без всяких метафор и гипербол – шабаш нечисти. У ВСЕХ его персонажей видны рожки, хвосты, рыльца, копыта. Жадные, тупые хари, красные червеобразные губы, загребущие руки, глаза ведьм и упырей. Эта нечисть особая, национальная, не с графики Гойи и не с полотен Босха. Постсоветско-гламурная. Упомянутая Достоевским в рассказе «Бобок» нравственная вонь заполнила все московское пространство. Ее источают и российские «политики», и «смехачи», и их обыдлевшая публика. Люди не живут, а функционируют в дурной бесконечности, как роботы. Роботы-сутенеры и роботы-проститутки. В воздухе висит, как топор, скотская страсть к наживе.
В современной России как бы нет мысли. Нет идеи. ЦАРСТВО ПУСТОТЫ. Мысли и идеи или уехали вместе с их носителями – или прожеваны и выхаркнуты, как ненужная жвачка. Говорить не с кем и не о чем. Чувства и реакции подавляющего большинства москвичей – на первобытном уровне. Люди заняты удовлетворением потребностей. Они легкомысленны, вульгарны и злы, как урки. Жизнь и боль других людей никого не тревожит. Любовь, забота, внимание, взаимоуважение, дружелюбие – покинули их реальность. Космический холод современных русских пробирает до костей. Скулы ломит от их наглости.
Ходил по Бульварному кольцу поздним вечером. Поглядывал в глаза гуляющих. Что я в них увидел? Одиночество, безысходность, дурман бессмысленного существования, безголовый риск жизнью. И близкую пьяную или наркотическую смерть…
Красивые женские обнаженные тела в витринах ночных диско московского центра. Шлюхи танцуют, зазывают. На их кукольных резиновых лицах – мертвые улыбки. Растягивают губы перед клиентом. Чтобы сожрать его, обглодать и выплюнуть из чрева и из памяти.
Образ построенной за последние десять лет новой Москвы удивительно соответствует ее содержанию. Это, конечно, не новый Лондон, не Париж, не Нью-Йорк и не Мадрид. Это все та же потемкинская деревня – синюха, напомаженная, покрытая дешевыми румянами. В кричащих вокзальных нарядах. Пошлость, мерзость, подделка везде и во всем – от главного храма-новодела, через новоделы-бульвары и до новоделов-небоскребов.
Уничтожены или изгажены последние романтические уголки старой Москвы, мой постоянный, во время прошлой жизни, источник вдохновения.
Архитектурная бездарность и наглость вызывали у меня физическую муку, к горлу подкатывала тошнота. Новая Москва – это воплощение бездарности, хамства и умственной отсталости разгулявшихся пацанов, дорвавшихся до власти! Города Москвы более нет. Диснейленд. Гуляй-поле. Воровская малина. Удручает обыдленная пассивная постсовковая масса и ее пастыри-паханы, но самое страшное явление в новой русской жизни – это заплывшая жиром, тупая, купленная на корню творческая интеллигенция, вытравившая в себе все человеческое в обмен на награды и «черный нал» от КГБ и воров в законе.
Всегда обижался на Рахманинова. В интервью американскому журналисту в тридцатых годах на вопрос, тоскуете ли Вы по России, он ответил: «России больше нет». До самого последнего времени я думал, что Рахманинов ошибался. И только в эти, последние, московские гастроли 2010 года, я понял – он был прав.
… Основная масса москвичей приспособилась к отсутствию атмосферы в мегаполисе. Им приятен гнилостный дух несвободы. Они не могут жить на свободе, на свежем ветру. Девятьсот лет самозакабаления и сто лет русского коммунизма не прошли даром. Освобожденных холопов тянет под кнут. Старых сидельцев – на нары. Неуехавших интеллигентов – на обтертые задницами табуретки, на кухни. Похихикать, выпить, анекдотцы потравить…”
Олег Пономар про кохання
Субботнее или опять о Любви)
(навеяно комментариями к пятничному).
Я искренне думаю, что смысл жизни в Любви. Потому что каждый, я думаю, про нее мечтает и ждет.
Даже, если ты циник и всегда говоришь, что Любви не существует..
Даже, если ты нищий, сидящий на ступеньках на вокзале..
Даже, если ты мультимиллиардер, плывущий по Средиземному Морю на самой дорогой яхте..
Все глубоко в душе мечтают испытать то чувство, когда при мысли о любимом человеке начинает колотиться сердце и потеть ладошки.
Все мечтают встретить своего человека. Человека, с которым можно говорить днями напролет.. Человека, с которым хотелось бы сутками не вылезать из-под одеяла..
Которому очень хочется принести завтрак в постель.. Смотреть фильмы, слушать музыку, ходить в кафе или на пляж.. Человека, который будет понимать тебя с полумысли.. Человека, с которым ты можешь быть самим собой и он будет тебя за это любить. А ты- его.
Когда ты встретишь своего человека и к вам придет большая Любовь, то ты сразу поймешь, что такое твой человек, твоя половинка. Вы будете очень похожи во многом. А в том, в чем не похожи, – вы будете дополнять друг друга.. Как карта игральная с зеркальным отображением.. Как будто кто-то очень могущественный и искуссный напильником долго выпиливал каждую его выпуклость под твою впадину (это я про характер))..
И даже, если ты жуткий интроверт и два часа общения с другими людьми делают из тебя выжатый лимон, – со своим человеком ты не будешь терять энергию совсем. А наоборот- ты будешь молодым, веселым и счастливым, с тонной энергии.. А где тогда берет энергию твоя половинка? Наверное- в Космосе.
Влюбленные люди- особенные. Они светятся Любовью. Они бросаются в глза, притягивают людей.. У них все получается.. Как будто Бог ведет их за руку и при этом снисходительно улыбается.
Я искренне желаю всем встретить свою Любовь. Испытать эти неземные чувства и эмоции.
Главное- не спешить, уметь терпеть и ждать. Этот приз нужно заслужить.
И обязательно- верить. Всегда и всю жизнь. Мне кажется я бы верил до последнего дня. Даже в сто лет, перед встречей с Богом, лежа на одре, – я бы верил, думал и мечтал..
Сейчас зайдет Она..