Паралельна Україна (5 січня 2013)

Новий рік – час зустрічі із друзями! Хтось приїхав із Лондона і поїхав в Мілан, хтось із Дюссельдорфа, хтось з Америки, хтось зі Львова, і весь час спілкування, спілкування, спілкування.
Але в половині випадків одна й та сама тема – як ТАМ гарно і як ТАМ сумно без тутешнього спілкування. Я б і сам не проти проводити по 3-4 місяці, як мінімум, в Європі, але жити все ж тут.
Але головною метою переїзду закордон є щастя дітей! Люди не вірять в майбутнє України! Шкода, але в нас таки ще багато недоліків, але так і хочеться звернутись до всіх – не здавайтесь.
Тільки в 2012-му ми захистили купу своїх голосів на багатьох виборчих округах, захищали Гостинний двір, Андріївський, родину Павличенко і ще багато чого!
Тобто ми можемо це робити, і маєм робити!
У суспільстві давно утворилась паралельна країна. Країна паралельна владі!
Ми – країна де проходило чи не половину боїв Першої та Другої світових війн, країна що пережила два голодомори і 70 років Червоного терору. Ми вижили, зберегли мову, територію. Сталін із Хрущовим її навіть розширили, а Горбачов, з Божої волі, подарував Незалежність цьому народові.
Хіба ми не можемо жити паралельно владі, ідіотським телешоу і бидлу з електрички? Можемо. Не важливо як це виглядатиме – хутори чи котеджні містечка із друзями, закриті дитячі садочки з батьками вихователями, що змінюються по черзі, головне, щоб по уму.
Навіщо віддавати свою країну чужим людям? Живи на своїй землі і створюй СВОЮ паралельну вКРАЇНУ!

Любась

«…В супермаркете Любась встретил Свету. Ей стыдно было смотреть ему в глаза. Рядом стояла ее некрасивая мама, да и она сама от синьки утратила свою былую красоту. Она прятала глаза, а мама, как назло, крутилась вокруг Любася, а спрятаться было некуда.

Вот тут и произошла финальная точка в их споре в поезде, кто правильно живет! Он молодой, успешный бизнесмен, уважаемый в обществе с любящими женой и двумя дочурками. А она – выкинутая далеко за подмостки клубной жизни силиконщица, которая до сих пор ходит в супермаркет с мамой, и ее женительный бизнес-план с треском провалился. Наверняка, она до сих пор работает обычным менеджером в какой-то телекомунникационной компании. Грезит о муже-иностранце, старше ее лет на 10. Но в итоге выйдет за своего ухажера со двора или еще кого-то из прошлой жизни (одноклассника или одногруппника).

Но мысли Любася уже были заняты чесноком. Почему в Украине столь богатой на эту культуру продается чеснок из Китая и тем более в 5 раз дорогостоящий…»

Прощай любимая, иду я на войну!

Заради цього вірша я перелопатив 500 (!!!) записів на своєму акаунті в ВК. 2008-2011. Написав його 23 травня 2011. 
Прощай любимая, иду я на войну!
Прощай любимая, иду я на войну!
Чтоб кровь пролить за землю отца-деда
Я знаю точно – жизнь за нее заплатим не одну
Но ждет в конце таких как мы победа!
 
И выпьет за земляка сто грамм
Доживший до конца однополчанин
И скажут громкое спасибо всем нам
Сыны и внуки, выросшие сами.
 
Но будут дети знать, что не зазря
За землю их отцы себя отдали!
И наш пример геройства не забыть.
Прощай любимая, иду я на войну!
 
Посвящается всем нашим предкам, которые проливали кровь за Родину.

Цікаво, що коли я його писав, було чимало розмов з рідними/друзями про можливість участі у війні. Ніхто не вірив.

Зараз я страшенно дозую фільми про війну. Цей кліп про хлопчика з 1940-х, який перенісся в 2010-ті просто вбив.  Я усвідомлюю, що той “русский солдат” з фільму частково є пращуром тих росіян, які товчуть нашу землю. Що ця агітка з дитиною, це підготовка 100-мільйонного народу до чогось масштабнішого ніж Сірія та Україна.

Вірменія визнала незалежність Карабаху. Крім Азербайджану Путін дивиться в бік Білорусі та Казастану. Фіни просяться в НАТО.
Дай Бог, щоб я помилився про “щось серйозне”.

Лист незайманій

Олександра Михайлівна тримала в руках незвичайне лист. До її доньки Олени прийшов лист з Києва від останнього залицяльника. Але звідки у нього адресу? Навіщо писати лист, якщо можна все сказати по телефону або в бесіді. Але найбільше її мучило – відкривати чи ні.

Сумніви тривали рівно 5 секунд – звичайно відрити. Адже вона – найкраща Оленина подруга, і мати, в кінці кінців.

«Вітаю, Олено! Цим листом хочу одночасно зізнатися тобі в коханні і сказати, що ми розлучаємося. Так і розставанням толком це назвати не можна, бо з твоєї сторони відносин, як таких, не було.

Я розлучаюся з тобою зараз, щоб потім возз’єднатися назавжди. Я вирішив викласти свої почуття листом, бо тільки таким чином я зможу повністю викласти своє бачення ситуації – ти просто не вмієш слухати. Точніше – ще не навчилася. Як і не навчилася любити, цінувати, поважати мене і мою думку. Ти гарна дівчина, я тебе шалено люблю, але твоя дитячість у минулий четвер перейшла всі межі.

Назвавши футбол безглуздим, а моїх друзів придурошними, ти поставила віртуальну паузу у наших відносинах. Так, я змирився з тим, що не буду твоїм першим чоловіком у ліжку. Хоча це було б жирною точкою всього мого колишнього статевого життя і початку нового життя, можливо, ідеального. Але я це переживу. Перетерплю.

Мені треба почекати поки ти подорослішаєш і зміниш своє ставлення до чоловіків. Ну а головне – перестанеш бути настільки залежною від думки своєї мами. Якщо ти зустрінеш взаємну любов, я не буду посипати голову попелом, і знайду сили за вас порадіти. Ну, а якщо нам пощастить – ми десь зустрінемось і знову почнемо зустрічатися. Природно, якщо обидва будемо вільні. Де зустрінемося? На якомусь концерті, фестивалі, кіно або просто в шинку або нічному клубі.

Твою адресу я дізнався дуже просто. Три вихідних тому я купив квиток в той же поїзд, що і ти. Добре замаскувався, їхав у сусідньому вагоні, потім в іншому кінці тролейбуса. Вичислив твоє парадне, ну а адресу дізнався в неділю – простежив за тобою після зустрічі з Наталкою, зайшов за будинок, подивився в якій кімнаті ти запалиш світло, і потім зайшов у під’їзд і адреса був у мене в кишені.

Сімку я викинув у Дніпро, тому 100 разів набирати мене не варто. Я навмисне тимчасово випав з твого життя. Сподіваюся, ми зустрінемося саме тоді, коли ти подорослішаєш. З любов’ю і надією на розуміння. Костя»

Через добу Олександра Михайлівна прочитала лист доньці. А через два дні Олена прокинулася трошечки дорослішою.

Синусоїда. Паралель тридцять третя (написано в 2012)

Думка про життєву синусоїду я буду описувати завжди. З кожним роком вона буде обростати все більш насиченими фарбами. Тому писати про неї я продовжую постійно і хочу писати далі.
Десятки думок паралельними траєкторіями прагнуть «на папір» так само як сперматозоїди запліднити яйцеклітину. Одному Богу відомо, як комусь з них віддається пріоритет при виборі першості.
А от автору, будь то замітка або роман, завжди доводиться розставляти ці думки-нитки послідовно, щоб у читача склалося правильна картина викладеного або, якщо хочете, гармонійне звучання ансамблю думок, основні з яких він хоче донести в даний час.

Все в житті йде по синусоїді. Точніше – за тисячам синусоїд. При чому, за законом життя, внутрішній комфорт людини вимірюється за найнижчою з них.

Все дуже просто. Уявіть собі 24-річного хлопця. Нічим не хворіє крім нежиті, побудував собі кар’єру в іноземній компанії, і вирвався в середній клас, кохана дружина чекає дитину, батьки повернулися із заробітків з-за кордону і тепер їх частіше бачиш. Здавалося б все ідеально.

 

Але в цій картині не вистачає часу на спорт, походи в церкву, прогулянки з друзями по центральній вулиці міста і знайомство з дівчатами, поїздки на полювання на 2 дні з набухуванням в «зю-зю», спілкування на закарпатському, українською або так часто вживаному у гуртожитку «суржиком» і так далі.

Тому досягти піку синусоїди, або якщо хочете, максимального значення «1» не вийде ніколи. Цей хлопець не може досягти максимального щастя, бо у будь-якої медалі є 2 сторони і йому постійно буде чогось не вистачати, а до кінця життя кожному з нас цього – чогось не вистачаючого – буде ще більше.
Хоча… є на Землі люди, які дуже близько підійшли до вершини синусоїди. Це справжні філософи і праведні священнослужителі. І ті і інші не схильні хтивому впливу матеріального світу, тому у них (на відміну від мільярдів простих смертних) мало синусоїд, віддаляють їх синусоїди ідеальною, синусоїдою, де вони надовго наближаються до одиниці.

Які ж основні складові синусоїд життя?

Почнемо з приємного. Відпочинок. Здається, зовсім недавно нас тягнуло на величезні галасливі дискотеки з розриваючими вуха децибелами. А ось зараз – хочеться слухати тільки тишу, або в крайньому випадку – спів птахів, солодкі посапування уві сні дружини в ліжку, і навіть шум вентилятора ноутбука трохи дратує.

Найголовніше – розуміти, що синусоїда має не один період, а постійно повторюється. Прийде час, коли знову буде нестерпно хотітися на дискотеку або отримати радість від плюхкання в крісло і потім зомбішного клацання пультом.

Телевізор. Ще не так давно ми, як голодні кошенята з жадібністю включали, так як через нього пізнавали світ, а зараз називаємо «ящиком», розуміємо, що він рідше буває джерелом знань, і, як правило, може бути джерелом негативних емоцій.
Гроші і робота. Мені здається, що навіть найбагатші люди планети хоча б раз відчували таке відчуття, що все втрачено. Гроші ведуть до параної, людям завжди є від кого їх ховати. Завжди є сумніви типу «Все зароблено чесно?», або «Всі закони я знаю, щоб цих грошей не втратити?»

У моєму житті було 3 рази, коли я входив в середній клас і тричі з нього вилітав. Найголовніше-не впадати у відчай, особливо, якщо ви після хорошого заробітку втратили роботу. Зараз я знову перебуваю десь на порозі середнього класу, але знали б ви… скільки це забрало нервів. Часто ловиш себе на думці, що та чи інша робота або нецікава, або забирає багато нервів, треба шукати щось компромісне.

Нерви. Як мінімум половину стресів людина відчуває від спілкування з іншими людьми. Від них виходить несправедливість, невмотивовані, образи, брехня, лукавство, всілякі «розводи». Здавалося б – позбудься людей, втечи на безлюдний острів, але там ми випробуємо новий стрес – брак спілкування.

Але все одно, всім в цій синусоїді керує його величність спілкування. Зі справжніми друзями та Богом.

 

Багато років тому давньогрецькі філософи вважали спілкування найвищим з задоволень. Я поділяю думки мудреців.

Минулий вік

Подивившись чергову передачу про таємниці минулого століття, здається, я почав розуміти чому стільки літераторів, режисерів, сценаристів так зацікавлені цією темою. Всі намагаються самі собі відповісти на питання «як ми так жили в тій країні», і виразно відповіді дати не можуть.

Що найцікавіше – точно також, люди, що сформувалися в той час, не розуміють молодь нинішньої епохи. Так було і кілька тисяч років тому.

І, все-таки, я прийшов до висновку, що при переході від багатовікової монархічної системи до системи, де люди самі вибирають владу, в суспільстві стався серйозний колапс, який дало 20-го століття.  Масовий відхід від релігії, 2 світові війни, геноцидні особистості Сталіна і Гітлера, ядерну зброю, в кінці кінців.

На дачі і в Аніних батьків я виявив безліч книг, які я залюбки читаю. Хоча, свого часу вони мені були малоцікавими – Солженіцин, Рибаков, Пастернак, Айтматов. Всі вони по крихтах додають відповідь на питання: як формувався такий фенотип як «радянський громадянин».

Скільки ми ще будемо відхаркувати» совок я не знаю. Боюся, що 40 років, як мінімум. Правда, нам, українцям, здається, пощастило більше ніж сусідам. Білорусам, наприклад. Україна вирветься з нього і з мовою совки нічого не зроблять. Її вже знищити неможливо!

Иван Ткаченко (2012, перекладу пізніше)

Седьмого сентября в один из детских домов Ярославля из анонимного источника поступил один миллион рублей. Это был первый хоккеист, который половину своей зарплаты жертвовал на благотворительность. Об этом не знал никто, это было величайшей тайной, но факт остается фактом.

Героев совсем не обязательно знать в лицо. Главное – знать, что они просто есть. Капитан «Локомотива», хоккеист Иван Ткаченко был (був, по літак із хокеїстами Локомотива розбився, де крім головного героя замітки загинув воротар збірної Україx_342db24cни та 2 вихованці київського хокею) тем самым героем, который не говорил, а действовал, отдавал, дарил, помогал, спасал – забирая себе только животворящие человеческие эмоции во время хоккейных матчей.

Иван теперь – герой Ярославля. Кумир всех мальчишек. Сердце хоккейного клуба. О том, что ярославский капитан жертвовал крупные суммы на благотворительность, стало широко известно лишь после того страшного «полета в вечность». Печаль смешалась с восторгом, отчаянье сменилось гордостью, маленький хрупкий шарик не разбился. Дело Ивана Ткаченко живет, и будет жить.

Потому что любовь не умирает. А в сердце этого человека была не только любовь. Там была и жалость, и благородство, и сумасшедшая скромность. Это герой нашего времени. И мне так не хочется писать «был».

Ткаченко занимался благотворительностью, не только анонимно жертвуя крупные суммы денег детям с онкологическими заболеваниями. Он перечислял деньги детским домам, церквям, и просто пенсионерам, увиденным в телесюжетах.

Уже посмертно капитану «Локомотива» был вручен Орден «За заслуги перед Отечеством IV степени». Это ли не показатель?

Десятки спасенных жизней, огромное количество положительных эмоций, каждая детская улыбка, каждое чудесное выздоровление – вот показатель. Вот народная любовь. У Ивана Ткаченко она огромна. Смешанная с безграничным уважением. Есть и будет.

© Эссе “Капитан Ярославля”, Фомина Евгения Алексеевна.

Определитель координат 

VEFФедор Ильич Петраков вспомнил ту переломную для его жизни ночь. Тогда он опять не спал. Дело было так: Третья бытулка «Жигулевского», Задорнов из кассетника и банка с окурками дополняли антураж мыслей, которые роились над кухонным столом.

Нет, он знал, что уже 15 лет на его идеях живет около 25-ти паразитов. Что премиальные загранпоездки в Болгарию и ГДР, представление приборов на выставках, правительственные награды, звезду героя труда, путевку в Гагры и дальше будут получать другие. Его дело изобретать. «Но чтобы такого придумать, чтоб в награду получить не крохи, а что-то значительное», – подумал он.

Петракову надоело терять женщин из-за своей рассеянности, преданности работе и безотказности во всем и вся родственникам, друзьям, коллегам. Пора было подумать о себе.
Идея об определителе координат родилась под передсонным душем: В киножурнале перед сеансом «Неуловимых мстителей» прозвучала реклама ВЭФа. «Раз они себя пытаются рекламировать, значит они ищут возможности увеличения покупателей». Следовательно, если им продать идею разработанного им ОК-13. ВЭФовцы смогут находить точную географию продаж своих приемников. Благодаря этому они смогут эффективно направить рекламу в те регионы, где приемники хорошо покупаются и повысить продажи в 2 раза.
Получилось! Директор ВЭФа радостно потирал руки.

Через 2 недели Петраков выхлопотал путевку в Юрмалу, а через год ездил на новеньком «Жигули» седьмой модели.
С прошлой жизнью было покончено. Климат в Риге был получше ленинградского. Почти полная свобода действий круглый год при хорошей официальной зарплате и куче льгот. Многие сотрудники из кабинета, где он должен был числиться, даже не подозревали кто этот Петраков, чья подпись появляется в зарплатной ведомости первой и можно ли о нем вообще вслух говорить.

Сегодня Петраков летел на юг рейсом Рига – Ростов на Дону. Он сравнивал свою жизнь до и после успешно продвинутой в массы идеи определения координат. Он был практически счастлив.
Киев, 9 декабря 2011, 4 утра

 

Природа любви (теж 11 рік, перекладу пізніше)

Зараз так цікаво перечитувати себе 5-річної давнини)))

Недавно Аня меня спросила что для меня любовь. Я что-то лепетал в ответ, но не мог найти подходящих слов. В свои 32 я пришел к выводу, что у каждой любви есть своя природа. Природа страсти, природа защиты, природа объединения, природа сочувствия, родственная природа.
Сегодня ночью я пришел к выводу, что бывает любовь первая, она скорее химическо-временная. Ближе к совершеннолетию, когда происходит половое созревание мы обязаны кого-то полюбить, это неизбежно. Кто-то влюбляется в человека,  с которым первый раз поцеловался, кто-то – в кинозвезду или певца, а кто-то – в красивого одноклассника или одногруппника, в которого влюбилось половину твоего коллектива.

А потом, у тех,  кто заслужил и дождался,  наступает любовь вторая. Это чувство намного сильнее чем первая любовь, уже нехимическая. Познав горечь расставания, ты ее ценишь куда сильнее. Намного мощнее ужас о возможном расставании, ты становишься окрыленным, рассеянным и просто другим.

Очень важно перевести эти отношения в бытовые и удержаться, не убить любовь. Если вы смогли удержаться вместе на этапе построения быта, значит вы семья, ячейка общества, как говорит мой хороший товарищ Андрей Киян.

Многие считают, что быт убивает – неправда. Да, у каждого на уме десятки примеров, когда люди встречались 4-5 лет, потом поженились и… бац, развод в течение первого года. Да, любить без быта это красиво, это тоже никогда не забудется, но семья строится не только отношениях идеальных. Есть недосыпы, грязные памперсы, неубранные или спрятанные по непонятной логике  вещи.
Любовь бытовая убивает любовь идеальную о которой мы читаем в книжках или смотрим в фильмах. По окончании мы все верим, что главные герои будут жить дружно и счастливо, но какими бы были эти герои в быту?
С годами человек становится слабее. Начиная с 25-ти, он не только испытывает старение физическое, но и моральное. Общество учит его быть хитрее, изворотливее, жить за счет других, мы привыкаем к обману, как минимум в мелочах. В нас копятся «шлаки». Мы становимся мудрее, но ленивее, и что самое ужасное – при этом требовательнее к своему избраннику. Что самое страшное – человек начинает получать удовольствие от жизни в одиночку.
Страшное, потому что свобода нравится, свобода манит, свобода притягивает. Но быть свободным и постоянно влюбляться это путь к краху.

Вчера Саша мне хвастался, что познакомился с новой девушкой. В прежние годы я бы за него порадовался, а сейчас – не могу. Знакомство с четырьмя девушками за месяц это чересчур много. Много от того, что слишком легко. У каждого своя методика. Многие гитаристы добивались успеха, играя перебором, но в любви надо играть по аккордам.  Не могу не дополнить мой спич словами моего героя, которого я сыграю в конце месяца, если премьерный показ не перенесут: «И  потом все начинается заново. Все то же самое, по одной и той же схеме, но  с другим партнером. Это называется жить с приключениями, но это скорее похоже на жизнь, в которой ничего не приключается, а просто повторяется из раза в раз.»

Иначе до любви с совместным бытом дожит будет ой как сложно – слишком  мало сдерживающих факторов при малейшем желании расстаться. Ссоры – неотъемлемая часть притирки двух  людей с сильными характерами. Без этого никак нельзя. А с личностью слабой сильнохарактерному человеку просто малоинтересно.
А вообще чем раньше встретишь любовь своей жизни тем лучше – меньше разочарований в поле противоположном, минимум требований к быту, к партнеру и детей рожать не страшно. Лучший пример это Юра с Хрыстей. Наши ровесники, но как далеко ушли вперед!!!!
Я не знаю сколько природ у любви может быть еще, но точно знаю, что в каждом новом отрезке жизни восприятие любви и всего, что нас окружает различно. Хочется верить, что в 70 лет я буду в своем уме и смогу куда шире смотреть на жизнь и расскажу о доселе мне неведомом чувствах,  любви к детям, например.  И еще многом-многом хорошем.