Кишеньковий злодій та Оленівська

Як тільки я зайшов в вагон, я побачив очі цих двох. Кишенькові злодії 95%. Демонстративно поклав телефон в дальню від них кишеню та застібнув кишеню (куртки) на кнопку. Боковим зором побачив, як він почав працювати. Руки складені в ліктях. На лікті правої руки щось вісить (припустимо олімпійка), ліва вільна. Через олімпійку не видно  що робить ліва. Розстібав кишеню на куртці у жінки мого віку. Ідіотизм ситуації, що не знаєш що робити і як діяти. Єдине що прийшло в голову – підійти і сказати на вухо щоб цього не робив.

 

Він дві станції дякував (!!!) що я не наробив галасу. Я запитав чи не пробував працювати – каже, що не виходить. Називав своє заняття роботою.  Намагався зачепити струни про Божу кару – не боїться він Бога.

 

Я вийшов на Тараса Шевченка, бо кинув там машину, через 8-бальні пробки.  На душі було огидно. Досі відчуваю, що ця справа була зроблена наполовину. Можливо, хтось із моїх фб-френдів порадить як краще всього було вдіяти.

 

А потім був доволі короткий шлях від метро до машини по Оленівській. Між Кирилівською (колишня Фрунзе) та Костянтинівською з”явилось 4 (!!!) кафе, паби, піццерії, забігаловки. А поруч ще й сквер, де робочий клас святкував кінець робочого тижня.

 

Є таке враження, що географію цієї місцини розкрутила Розетка. На її місці, до речі, відкрили чудесне “Сільпо”. Сільпо ніколи не стане гастрономом – воно краще за гастроном.

 

Єдиний плюс в тому вечері були абрикоси. Їх запах та краса цвітіння зачаровують.

 

До речі, наслідки тієї 8-бальної пробки відчувались о 20-30 (!!!). Я тягнувся з Електриків. Московський міст вмер, а з нею і Теліги.

 

 

Абхазькі замальовки

Наш корабель щойно відплив. Хтось роз’їхався по готелях. Я  пішов вивчати місцину, поки Марічка радісно стрибаючи побігла в крамничку, отримавши євро на морозиво. Ліворуч ніби велетень, виринаючи із води, розляглася Піцунда. Колись тут була війна. Абхази ненавиділи грузинів. Грузини – абхазів.   Відтепер на берегах Чорного моря мир. В Киримли, Україні, Грузії вже не згадують про російського солдата. Та частина росіян, яка тепер називає себе кубанцями вважає нас братським народом, а ми, як не дивно – його. Колись все це узбережжя було Російською імперією, потім – Радянською. А зараз – чотири різні країни.
Не знаю що думає той вусатий дядько, певно він з Уралу чи Сибіру. Але, сподіваюсь, як той вчорашній дебіл із Костроми, який жив з нами в готелі у Кафут-кале.   Досі згадую його завивання на балконі про «яку країну просрали».

 

Толерантність. Толерантність. Ще і ще раз повторюю собі як мантру.

 

Малі хлопчаки ловили рибу на мідії прямо зі стін хвилерізу, куди ми причалили. Одразу згадались кафешки в Гурзуфі на хвилерізах, і що я досі так і не побував в Партеніті.

Шум швидкісної електрички на Цхалтубо примусив повернути мою голову. Марічка йшла із подарунком. Коли продавець дізнався, що тато Марічки із Києва, він разом із морозивом дав їй Шепсіхтарі у пляшечці 0,3.

 

  • Треба ввечері взяти із собою окуляри і попірнати, щоб переконатись, що Чорне море і досі фосфориться. Як в дитинстві.

Андрій Гаврилов про Москву

Inna Kholodkova

Сегодня в ленте проскочил пост Андрея Гаврилова, пианиста мирового уровня, первая премия на конкурсе им. Чайковского в неполных 19 лет (!!!), который покинул союз в 1985 году, после всякого рода перипетий и преследований со стороны чекистов. Не смогла отказать себе в удовольствии и прочитала его опус “Чайник, Фира и Андрей” (2011 год). И вот что под конец вычитала.
“Москва. Главное впечатление – Россия впала в «дурную бесконечность». Это, по-видимому, и есть ее «особый путь». Во всей ее мучительной истории тупо и механистично повторяются одни и те же циклы. Короткие «оживления», «оттепели» сменяются долгими мрачными периодами реакции, когда главным содержанием народной жизни становится ее, этой жизни, угнетательство и удушение. На ошибках никто не может и не хочет учиться. Современное русское общество топчется на месте, гниет и воспаляется. Но со свинцовым упрямством не желает посмотреть на само себя, собраться и подняться хотя бы на одну ступенечку. Россия не желает вернуться в бытие, предпочитая дурманить себя обновленными, до боли знакомыми прогнившими мифами.
Российское телевидение невозможно смотреть, потому что оно – без всяких метафор и гипербол – шабаш нечисти. У ВСЕХ его персонажей видны рожки, хвосты, рыльца, копыта. Жадные, тупые хари, красные червеобразные губы, загребущие руки, глаза ведьм и упырей. Эта нечисть особая, национальная, не с графики Гойи и не с полотен Босха. Постсоветско-гламурная. Упомянутая Достоевским в рассказе «Бобок» нравственная вонь заполнила все московское пространство. Ее источают и российские «политики», и «смехачи», и их обыдлевшая публика. Люди не живут, а функционируют в дурной бесконечности, как роботы. Роботы-сутенеры и роботы-проститутки. В воздухе висит, как топор, скотская страсть к наживе.
В современной России как бы нет мысли. Нет идеи. ЦАРСТВО ПУСТОТЫ. Мысли и идеи или уехали вместе с их носителями – или прожеваны и выхаркнуты, как ненужная жвачка. Говорить не с кем и не о чем. Чувства и реакции подавляющего большинства москвичей – на первобытном уровне. Люди заняты удовлетворением потребностей. Они легкомысленны, вульгарны и злы, как урки. Жизнь и боль других людей никого не тревожит. Любовь, забота, внимание, взаимоуважение, дружелюбие – покинули их реальность. Космический холод современных русских пробирает до костей. Скулы ломит от их наглости.
Ходил по Бульварному кольцу поздним вечером. Поглядывал в глаза гуляющих. Что я в них увидел? Одиночество, безысходность, дурман бессмысленного существования, безголовый риск жизнью. И близкую пьяную или наркотическую смерть…
Красивые женские обнаженные тела в витринах ночных диско московского центра. Шлюхи танцуют, зазывают. На их кукольных резиновых лицах – мертвые улыбки. Растягивают губы перед клиентом. Чтобы сожрать его, обглодать и выплюнуть из чрева и из памяти.
Образ построенной за последние десять лет новой Москвы удивительно соответствует ее содержанию. Это, конечно, не новый Лондон, не Париж, не Нью-Йорк и не Мадрид. Это все та же потемкинская деревня – синюха, напомаженная, покрытая дешевыми румянами. В кричащих вокзальных нарядах. Пошлость, мерзость, подделка везде и во всем – от главного храма-новодела, через новоделы-бульвары и до новоделов-небоскребов.
Уничтожены или изгажены последние романтические уголки старой Москвы, мой постоянный, во время прошлой жизни, источник вдохновения.
Архитектурная бездарность и наглость вызывали у меня физическую муку, к горлу подкатывала тошнота. Новая Москва – это воплощение бездарности, хамства и умственной отсталости разгулявшихся пацанов, дорвавшихся до власти! Города Москвы более нет. Диснейленд. Гуляй-поле. Воровская малина. Удручает обыдленная пассивная постсовковая масса и ее пастыри-паханы, но самое страшное явление в новой русской жизни – это заплывшая жиром, тупая, купленная на корню творческая интеллигенция, вытравившая в себе все человеческое в обмен на награды и «черный нал» от КГБ и воров в законе.
Всегда обижался на Рахманинова. В интервью американскому журналисту в тридцатых годах на вопрос, тоскуете ли Вы по России, он ответил: «России больше нет». До самого последнего времени я думал, что Рахманинов ошибался. И только в эти, последние, московские гастроли 2010 года, я понял – он был прав.
… Основная масса москвичей приспособилась к отсутствию атмосферы в мегаполисе. Им приятен гнилостный дух несвободы. Они не могут жить на свободе, на свежем ветру. Девятьсот лет самозакабаления и сто лет русского коммунизма не прошли даром. Освобожденных холопов тянет под кнут. Старых сидельцев – на нары. Неуехавших интеллигентов – на обтертые задницами табуретки, на кухни. Похихикать, выпить, анекдотцы потравить…”

Олег Пономар про кохання

Субботнее или опять о Любви)
(навеяно комментариями к пятничному).
Я искренне думаю, что смысл жизни в Любви. Потому что каждый, я думаю, про нее мечтает и ждет.
Даже, если ты циник и всегда говоришь, что Любви не существует..
Даже, если ты нищий, сидящий на ступеньках на вокзале..
Даже, если ты мультимиллиардер, плывущий по Средиземному Морю на самой дорогой яхте..
Все глубоко в душе мечтают испытать то чувство, когда при мысли о любимом человеке начинает колотиться сердце и потеть ладошки.
Все мечтают встретить своего человека. Человека, с которым можно говорить днями напролет.. Человека, с которым хотелось бы сутками не вылезать из-под одеяла..
Которому очень хочется принести завтрак в постель.. Смотреть фильмы, слушать музыку, ходить в кафе или на пляж.. Человека, который будет понимать тебя с полумысли.. Человека, с которым ты можешь быть самим собой и он будет тебя за это любить. А ты- его.
Когда ты встретишь своего человека и к вам придет большая Любовь, то ты сразу поймешь, что такое твой человек, твоя половинка. Вы будете очень похожи во многом. А в том, в чем не похожи, – вы будете дополнять друг друга.. Как карта игральная с зеркальным отображением.. Как будто кто-то очень могущественный и искуссный напильником долго выпиливал каждую его выпуклость под твою впадину (это я про характер))..
И даже, если ты жуткий интроверт и два часа общения с другими людьми делают из тебя выжатый лимон, – со своим человеком ты не будешь терять энергию совсем. А наоборот- ты будешь молодым, веселым и счастливым, с тонной энергии.. А где тогда берет энергию твоя половинка? Наверное- в Космосе.
Влюбленные люди- особенные. Они светятся Любовью. Они бросаются в глза, притягивают людей.. У них все получается.. Как будто Бог ведет их за руку и при этом снисходительно улыбается.
Я искренне желаю всем встретить свою Любовь. Испытать эти неземные чувства и эмоции.
Главное- не спешить, уметь терпеть и ждать. Этот приз нужно заслужить.
И обязательно- верить. Всегда и всю жизнь. Мне кажется я бы верил до последнего дня. Даже в сто лет, перед встречей с Богом, лежа на одре, – я бы верил, думал и мечтал..
Сейчас зайдет Она..

За мову до кінця

7. По обстоятельствам – за обставинами.

6. Пустельник – пустынник, отшельник, пустынножитель.

5.  рычаг – a) важіль, б) підойма

4. Роскошь – розкіш

3. облагораживание – облагороджування

2. чуга́йстер (нема рос. відповідника) — фантастичний образ української демонології; у фольклорі — не зовсім виразний, постає як високий «лісовий чоловік», зодягнутий у білий одяг; нагадує лісовика, полісуна; за іншими версіями, заклятий чаклунами чоловік, якому «пороблено»; навіяний віруваннями в чародійство і перевертнів; найпоширенішим цей образ був на Гуцульщині, де він нібито ловить лісових нявок і поїдає їх, проте до людей ставиться доброзичливо; не випадковим є збіг слів га́йстер (лелека) ічуга́йстер; чугайстра ще витлумачують як нічну й земну іпостась гайстра; перший — охоронець дому, другий — охоронець людини далеко від дому. Одна з найдавніших згадок в українській літературі у Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”.

  1. Стелька – устілка. З цього слова почався цей доволі цікавий для мене експеримент. Через місяць народилася сторінка на моєму сайті.

0. Як я колись обіцяв, започатковую рубрику “За мову до кінця”. Сюди потраплятимуть слова, які я не зміг перекласти в голові в певний час не знайшлися, або викликали сумнів, що це русизм. Також сюди публікуватимуться слова в перекладі, коли не знаєш перекладу. При чому не обов”язково рос-укр, а й у зворотньому напрямку. Цікаво, що першим таким словом було “чугайстер”, яке взагалі немає перекладу на жодну мову світу, і в словнику, наприклад, Грінченка, нема.

Про отамана Галаку

Побував на могилі Отамана Галаки. Село Пилипча при самому біларуському кордоні – пісок, хати з мурого бревна, лукашенківське тб – і няма українського.

Поруч із кладовищем “розкуркулена” хата онучки зв’язкового Отамана Галаки – Ніни Пилипович. Її дід Дмитро, коли у селі були кацапи, співав одну пісню. Добре співав, на всі свої органні груди. Коли кацапи йшли – співав іншої, і хлопці в радіусі кількох км були “в курсє дєла”.

Всього, за підрахунками Геннадія Іванущенка, на півночі Лівобережної України діяло кілька сотень партизанських загонів чисельністю до 40 тис осіб. Із зв’язковими, сестрами-жалібницями, інтендантами і проч. у війну проти Лєніна-Сталіна було втягнуто не менше півмільйона людей.

А тепер увага: яка була максимальна кількість загонів офіцера НКВД СССР Сідора Ковпака? 7 тис осіб. Але шо ж. Аби провокувати мадяр на масові убивства цивільних – більше й не треба.

Провокували ці нелюди і в Пилипчі. Тільки хреста їм ніхто не поставив. І не поставлять. Бо комуністи. А комуністів у хаті Ніни Пилипович усі старі називали просто – “сабакі”.

– Пабачив на вуліце сабаку, дак пашоу чераз Маврін садок, шоб із ним не вітацца, – цитує Ніна одного з родичів.

А коли весною 2014-го на могилу Галаки прийшло до сотні молодих людей, дід Воробей 95-ти років, сказав (а він був двоюрідним небожем Отамана):

– Ну всьо, раз ідуць на магілу Галаки, значиць будє война.

Будє, діду, будє…

Взято зі сторінки https://www.facebook.com/rostyslav.martynyuk?pnref=story

Цікаво, що існує версія, що в могилі лежить не Галака, а інша людина, і що сам отаман похований в Городні.

ОУНівці. Михайло Сорока та Катерина Зарицька

Сорока Михайло Михайлович народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки, учасник повстань у Воркуті й Кінгірі.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Разом із дружиною відбули ув’язнення – 59 років.
19-літня мати скупала первістка сльозою: уже 2 місяці як вона вдова, а Михась – сиротина… Та природа старалася посміхатися: дала йому красу, розум, голос. Хлопчик учився в українській, потім у чеській гімназії; закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Став членом Проводу ОУН.
9 січня 1937 року його арештували й ув’язнили. У буцегарні Михайло Сорока зустрів кохану – теж ув’язнену Катерину – доньку видатного математика Мирона Зарицького. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.
Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.
22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока (нині — відомий художник-графік). Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів. М.Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.
Навесні 1949 року М.Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г.Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримав знущань), М.Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.
1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».
Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.

Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.

Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!

Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.

Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана. У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше. І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії.
І тоді всі в’язні салютували цій любові: одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…
16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом, але їй того не дозволили.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької.
28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом…

Михайло Михайлович Сорока

Джерело http://uahistory.com/topics/famous_people/2486

 

ЄГора Фірсова попросили з БПП

Двоє моїх друзів (один фб, другий фб+реальний) протягом 10-ти днів заявили, що сходять із дистанції. Ще один боєць (товариш по сектору та фб) втомився після 1,5 років передової. Мочанов двічі потрапив в лікарню та виє.
 
Недарма я щойно виклав статтю про відпочинок. Баланс і ще раз баланс. Сім”я, робота, волонтерство/передова (ті, друзі, які ходять по судах та мітингах теж відносяться до цієї категорії), здоров”я/спорт, культура/відпочинок мають співіснувати в цьому будівництві. Будівництві громадянського суспільства і країни.
 
Влада, гроші ламають, знищують, перемелюють людину. Єгор пише про зраду солідарників та ударників. Для мене це не новина.
 
Коли в нас з”явиться перша біла партія чи блок – тоді ми і станемо Європою. Але депутати – люди із народу. І цих людей народжуємо ми. ВР це наше дзеркало.
 
Зміни завжди починай із себе.

Переключатись/відключатись від роботи – запорука щастя

Сьогодні (сб) мій телефон задзвонив о 8 ранку… Я вже привчив своїх замовників, що мені можна дзвонити 6 днів на тиждень, замість 5. Але пн, ср, пт з 13:00 я не беру слухавку бо тренуюсь, а потім їм. Приїжджаю додому і передзвонюю по всім пропущеним, і забув не місяць, а рік, коли працював до 18-00))) Дещо некомфортно, але я можу собі дозволити ходити на 17-00 в церкву. Поїхати в пн чи пт в інше місто і так далі. Глобальна задача на 2017 – все закрити на якомусь найманому працівникові (двох), бо зараз навіть до 2400$ білої зарплати на рік + його офісомісця ще працювати і працювати. Переключатись/відключатись від роботи – запорука щастя.