Стаття не про кар”єру Лівінгстона, а про те, як стають вболівальниками.
Я люблю проводити аналогії і повторювати ці історії знов і знов.
Спочатку це неймовірне вболівання з дідусем за Динамо, Сокіл та гандбольний Спартак з дідусем по телевізору (трансляцій баскету не пам”ятаю) і газета “Радянський спорт” від корки до корки.
– кінець 80-х або 90-й рік пропозиція від однокласника піти на Республіканський на матч чемпу СРСР “Динамо” – “Шахтар” (2:0 чи 2:1 точно не згадаю, але пам”ятаю 45000 глядачів);
– Сокіл – Крила рад з однокласницею Оленою Опенько, її братом Віктором та їх батьком паном Вадимом, або з татом і його туристами з Німеччини Сокіл – Спартак.
– Десь 93 рік Мельникова 42, коли замість хокею (перенос) потрапив на баскетбол Будівельник – ЦСК ЗСУ Газди.
Ну а потім – цілий ланцюжок подій, сотні матчів та ігор, але ці моменти саме ті, які роблять людину вболівальником.
Це нічим непередаване відчуття. Гарне чтиво просто заради чтива, щоб самому перенестися в свої вболівальницькі “пелюшки”.
Макс зробив свої правки, які дуже істотні. Я упустив багато моментів: 1) в мене в попередню подорож в Польщу сильно в горах промочився паспорт, коли я потрапив під зливу. Польські прикордонники не хотіли мене пропускати, але вирішили таки пустити – так і сказав один одному: “Краще нехай його шведи депортують”.
Отже цитую Макса: ”
Ваня упустив момент, як ми проходили кордон. Ми (я точно) дуже “очкували” перед митницею, бо реально взяли набагато більше горілки і цигарок. На огляді нас зустрів дуже колоритний швед – світло-рудий з вусами (схожий на чела з руйнівників міфів). Поряд з ним крутив хвостом спанік. Тоді ще подумав: отак мабуть і мають виглядати північні люди.
Те, як він не пробив “перевіс”, я досі не розумію. Можливо, було ліньки, а може він і подумати, що журналісти з України, які їдуть на Євробаскет, будуть везти контрабас. У мене тоді було, утім, інше пояснення: той чувак злякався моїх шкарпеток – увесь їх запас, що встиг забруднитися за три дні, я поклав на горі рюкзака, а водку з цигарками нижче.
Коли ми вийшли з парома, були вражені. Точніше, я був вражений, адже до цього, на відміну від Вані, жодного разу не був в тій, цивілізованій Європі. Рівнісенькі дороги і жовта розмітка (у нас такого ще геть не було) – ось що вразило з першого погляду.
Насправді, ляхи були одразу заряджені на бухіч. Можливо вони когось з них зустрічали (але проводжали, бо в першому випадку той хтось привіз би з Польщі якогось пойла) з парома.
Тут треба більш детально описати, як саме ми вписалися до ляхів. Отже, “простопили” ми хвилин 5-10, не більше. Ну як простопили: просто стояли і втикали, адже машин не було. І тут – як польські кінні гусари – вони, а точніше повз нас проноситься Вольво, причому ледь не остання 480-ка – не буду брехати. Проноситься і сигналить. Зупиняється в метрах 30 (ми вже подумали, що чуваки просто потролили нас), вмикаються вогні заднього ходу і до нас! На ходу чуваки відкрили двері – вийшли і щось до нас. Власне, після одного дня в Польщі зрозуміти, хто це, було неважко.
Ваня питає навіщо ми сіли? Ну, по-перше – реально упустити такий шанс ввечері і при порожній дорозі могли лише мудаки. Ми – не мудаки. А по-друге – особисто я (не знаю, як Ваня) хотів ентертейменту. Тим більше, що цервено-бялі одразу нас спитали: вудка єст?
Ваня переплутав: 200 ми валили ось в цей раз. Машина була добра, але все одно було дуууже стрьомно. До цього я їздив 200 лише раз, але тоді був притомний водій – друг моїх батьків. А тут – чи тверезий, чи бухий підорваний поляк. І от уявіть: машина летить, і тут така низина – а там, як і має бути, – туман і крик одного ляха до возача – ґальмуй!!! (ще мабуть було курва 😂). На щастя, все було ок і через 15 хвилин я вже дзвонив по мобілці одного з них Артему (насправді трубку взяла його тодішня дружина). Для мене тоді було великим здивуванням, що поляк спокійно дав подзвонити за кордон – у нас тоді навіть плату за вхідні ще не відмінили!
Саме тоді ми і вирішили протестити нашу оковиту. Поляки так хотіли бухнути, що коли я випадково впустив пляхан, здається, Ярек підібрав один з друзків і почав цмулити з нього залишки!!! Власне, що ще раз показало те, яка проблема в Швеції міцний алкоголь (обмеження продажу і купівлі).
В місті з общєпіту в місті мене вразило таке блюдо: сосиска аля наша мисливська з гриля + пюрешечка, яка виливалась на тарілочку з спеціального краника. Це виглядало дуже смачно і коштувало 26 крон (чомусь я запам’ятав), тобто на той момент десь біля трьох ойро.
Ваня упустив момент, що поляки все ж таки повели нас на дискач місцевий. Перед цим я пройшов прискорений курс молодого пікапера 😂, записавши до щоденника фрази шведською мовою: ти мені подобаєшся (Jog vill kano dig!), я хочу з тобою поговорити (чи погуляти), а також принагідно на майбутнє – Я хочу їхати в Стокгольм. 😂
На диско ми особливо нічого і не знайшли. А тому скоро відпетляли з Яреком. І от тоді поїхали на ту дачу.
Купешечку з від”їжджаючими поляками, як показало фото, Іван бачив
Вже на іншій Вольво – старенька купешечка, яка теж валила, але не так добре, як новенька. До речі, ляхи нам пропонували після закінчення Євро повертатися і влаштовуватися до них на роботу, звісно нелегально (один з них займався будівництвом). Обіцяли платити 3$ на годину) але навіть тоді – це були такі собі, а тим більше для Швеції, де стільки може коштувати буханка хліба чи проїзд в метро.
Вранці на озері ми марно чекали на повернення наших друзів.
Озеро в Швеції
До того ж, я, відкорковуючи банку тушенки, примудрився порізатися – ніж заскочив з банки, і за інерцією я сам собі встромив його в ліву руку. Якраз у вену. Молодець. Добре, що аптечка яка не яка в нас була, тому кров ми зупинили. Але вигляд у нас був отпад: двоє типів з рюкзаками (у Вані, здається, кольору хакі, у мене – совєцька туристична класика топ-левел – станок Єрмак – дуже годна торбина) і я з перемотаною рукою. На щастя, нас взяв чєл років 35 (теж на Вольво – дивина у Швеції 😁).Він розповів, що теж стопив у молодості, але.. в Африці!
У місті ми пробили вокзал, він працював, але квитки до Гетеборга чи БурОса (саме так) коштували щось типу 500 крон. Правда, поїзд доїжджав за 3 години.Перед тим, як нас провіз дід (йому насправді точно за 70 було) ми стопили десь хвилин 30-40. І навіть вигадали операцію “горілка”. Вона полягала у тому, що ми просто поставили пляхан десь на третині смуги – і це подіяло! Правда, старий не говорив по-англійськи, тому ми так і не зрозуміли, чому він зголосився нас взяти. В результаті,
Тьотя, яка нас везла, вже була англомовна, тому розказала нам про свою молодість і поїздки стопом (тобто, це десь 60-70-і). З чого був зроблений висновок, що вона – колишня хіпі. Не знаю, чому ми не запронували більше… Може тьотя і не відмовилась би 😁🤓🙄 жарт
Після неї ми швидко зупинили мужика на Ауді А2 (в нас вони з’явились років через 6-7!).
Це вже зараз через Гугл і заголовну фото до 3-ї частини ми вичислили що доїхали з ним до Варнамо
Незважаючи на розмір машини ми спокійно залізли в неї. До речі, у нас ще був Форд Ка – і нічого, залізли. Мужик був дуже комунікабельний і веселий. Виявилось, що він режисер з Норвегії, а його коріння… такі да, з Одеси! Він підвіз нас кілометрів 200 – це було чудово я давало нам шанс!
Ми пофоткались з ним і розпетлялись. Далі після недовгого очікування – знову дорога – чувак на Форді підвіз нас кілометрів 40-50. І до Буроса залишилось стільки ж…
Але далі нам забракло щастя. Ми навіть встигли перевдягнутися… Зате побачили той самий бас зі збірною, а також зупинили Гольф з двома дівчатами))) вона щось сказала шведською, я логічно відповів – what? (бо саме в цей момент повз нас проїхав справжній Фераррі!!)Але у відповідь дівчина відповіла (ніби з розчаруванням) – Go to hell 😂😂
Цю загадку ми так і не розгадали.
Вранці ми дуже швидко зупинили тачку – це був курд, який розказав рахунок гри з Туреччиною (програли) і Хорватією (він запевняв, що ми виграли, але помилково).
Перед готелем нас першим побачив Віктор Бережний (навіть завжди мовчазний він дуже здивувався)0, а також вірний масажист збірної – Толя Спасиченко. Потім він мене ще довго називав Возвращенец 😂 Цитую: Вот каково бл. ви вєрнулісь? Асталісь би там!!!До речі, Толя ще був дуже непоганим художником. Саме він мені розказав мені про одного американського авангардиста, який, як виявилося, – був одним з творців сценічного образу маловідомої групи Korn.
Ну а Геннадій Сергійович нас вписав в номер, за що йому величезна подяка. Від нього ми дізнались, що з турками була непогана заруба, а хорватам поступилися без варіантів.
До речі, що ще згадав. Перед тим, як знайшли готель, ми пішли на невеличку прогулянку і залишили рюкзаки прямо на вулиці, десь на лавці. І ніхто, звісно, їх не чіпав. А гуляли ми з пляханами, які пропонували придбати місцевим алікам. Але вони стріманулися.”
Ще раз повторю, що третя частина – уточнення другої Максом)))
Паром прибув в Істад, і прогноз Макса, що це маленьке містечко «в полі» практично виправдався. Там живе 17 тисяч, і, фактично, це місто-порт, куди ще ходить залізниця. Але ми, романтики-автостопники, були впевнені, що доїдемо за добу на другу гру…
Насправді, шансів уїхати з Істада нас було мізер. Там ні фури ввечері не їздять, ні траси поруч. Місто на 15 тисяч населення із трьома десятками вулиць.
Якщо проводити паралель з Україною – уявіть, що ви іноземець з Австралії, без знання специфіки доріг і Вам треба з Овідіополя дістатися стопом в Кропивницький. Ймовірніше за все це можна було б зробити в три ходи – Чорноморськ – Одеса – Умань – Кропивницький. Не знаю до сих пір чи пощастило нам, чи ні, але нас підібрали молоді польські емігранти з Крістіанстаду і повезли в своє містечко. Навіщо – ми до сих пір не розуміємо. Тобто замість того щоб їхати на 11 годин (північно-східний напрямок) ми дьорнули на 16 (північно-західний). Ми розуміли майже все про що Арек, Ярек та Дарек говорили польською і сумніви Ярека, що це була погана ідея, нам передалися. Це була наша перша п’ятниця в Швеції і ми прозріли скільки там п’яної молоді в центрі міста. В якості подяки полякам ми подарували їм пляшку горілки, ще одну Макс розбив. Горілка була з перцем, пили без закусі. Треш був серйозний. Макс і два поляки зовсім сп’яніли. Одному навіть було погано.
Ми весь вечір ходили центром міста. Там все як має бути в Європі – ратуша, площа-ринок, кебаби чи хот-доги на колесах. Поляки кілька годин думали що із нами робити, і, в підсумку, ми поїхали на дачу одного із них. Але ключів у нього не було. Ми знов спали під відкритим небом, а поляки… в машині. При чому один головою на кермі, сигналячи десь години 4. Ще й з увімкнутими фарами.
Десь о 6-й ранку я почув слово курва раз двісті. Чув як приїхав якийсь мужик, певно зі служби евакуації, чи чогось подібного. Бо акумулятор сів.
Зараз згадалося як ми їхали по дорозі 180 км/годину, я на задньому сидінні між п’яним українцем і поляком, а спереду теж добре випивші поляки, один з яких поставив музику на максимум і голова просто розривалася.
Я був більш-менш тверезий, бо з горла горілку то не про мене. Думав про те яка ідіотська може бути смерть у «Вольво» з п’яними поляками…
Поляки звалили, і те поле, куди ми приїхали вночі, виявилося берегом чудесного озера. Але ми його в темряві не бачили. На будиночку балоном було написано латинкою: «Граніца там де ми». Переклад, думаю, буде зайвий.
Ми пішли в найближчі будинки, які виявились в кількох кілометрах. Один дядя виніс атлас Швеції, коли побачив нашу ксеру. І показав як нам добиратися до Боросу.
Як не крути, нам треба було добиратися в Крістіанстад назад. Як і в багатьох автостопах перед цим, ми робили фатальну помилку – давали завезти себе в місто. Цікаво, що ні автовокзал, ні залізничний не функціонували. Там все було закинуто. Чи це мені зараз так здається.
Потім ми зібралися з духом, пройшли через все місто, вийшли на автостраду, і з певними інтервалами застопили старог і дуже перепуганого діда, жіночку під 60 та одного лисого дядька, який нас дуже далеко завіз в потрібному напрямку. Двоє останніх їздили свого часу автостопом. Мужик стопив свого часу, при чому, здається, в штатах.
До Боросу залишався останній марш-кидок, і на другу гру, щоб нам встигнути, потрібно було чудо. Але воно не відбулося.
В той день була гра національної збірної з футболу Швеції проти Сан-Маріно і повз нас проїхав автобус місцевої національної збірної. Ми як раз проходили повз маленьке містечко чи село, і люди так махали своїй збірній руками, ніби це Юрій Гагарін після польоту 12 квітня 1961. Добре пам’ятаю що біля вікна сидів Хенрік Ларсон із своєю знаменитою зачіскою.
В один чи два етапи після ночівлі біля траси ми добралися до Боросу – вже не пам’ятаю. Але готель збірної знайшли дуже швидко, і коли під нього підійшли… зустріли Геннадія Защука. Погтім довгих десять років Геннадій Сергійович на багатьох пресухах згадував: «Ваня та Максим, які прийшли в Швецію пішки». Ввечері нас чекала гра, яка майже нічого не вирішувала)))
Важливо відзначити, що Макс вніс багато важливих уточнень, які я вирішив винести в окрему третю частину.
Минуло 16 років як відбулась та подорож і багато місць, днів, подій позабулися, або злилися в єдине ціле. Але головне – той адреналін, який ми тоді ловили час від часу, згадується досі.
Певно, якби в моєму оточенні не було відомих автостопників, ні я, ні тим більше Макс, на таку подорож не наважились.
Зараз в інтернеті ходить такий мемовислів російською «Слабоумие и отвага». Через 16 років можна сміливо говорити, що це про нас. По-перше – в нас була ОДНА ксерокопія карти Швеції з енциклопедії, на якій було десь міст 15 і доріг 20. Все. Ніяких гуглмапс, навігаторів і т.п. тоді ще не було.
Якщо не помиляюся, я їздив з Еріксоном, а Макс – із Нокією. Про розмову в роумінгу не могло бути і мови (тоді це коштувало наших тижневих зарплат). Вайфай тоді вже був, але не в телефонах, та й до програм для комунікації по вайфаю ще було далеко. Ноутбук теж був розкішшю, та й наші пригоди він би навряд пережив!
На потяг нас проводжав мій пітерський друг Фотік (фанат «Зеніту»), який давно спланував відпустку в Києві і потім просто залишив ключі від квартири моїм батькам. Він нас охрестив євробомжами. Це було трохи кумедно, бо пітерських фанів на всьому пост-радянському просторі називають бомжами.
З собою в нас були: одномісний намет, каремат, спальник, рюкзак в мене і тільки рюкзак і спальник у Макса. За планом Х в сильну зливу ми б в двох залазили в той одномісний намет.
Макс примудрився не взяти із собою каструлю і ложку, тому все це ми купували у Львові на ринку (здається Сихівському) разом із провіантом: мівіна картопляна та звичайна, ізюм, шоколад, крекер. Мені здається, що ми брали по 2 блоки цигарок та стільки по 4 пляшки горілки – як валюту. Сігі та горілку – щоб там потім продавати. Добре, що на вокзалі нас зустрів фан Карпат Урмас і відвіз на той ринок і назад, а потім посадив на маршрутку до Шегині.
На митниці ми зрозуміли, що пішохідний перехід зачинився о 20:00, а ми сильно спізнюємося через повну непідготовленість до мандрів і в плані тайм-менджменту і географічному і фінансовому, інформаційному. Ми випадково зайшли на територію, на яку можна заїжджати тільки машинами. Підійшли до нашого митника, і, він, подивившись на наші акредитації (журналістів на ЧЄ з баскетболу), посадив нас у машину, яка була 2-ю в черзі, і виправив у водія кількість пасажирів 1 на 3 своєю рукою. Це була дівчина-контрабандистка з цигарками в піддоні. Поляки, на наше щастя, нас не перевіряли, а посадили до поляка в машину і ми за 5 хвилин перетнули кордон!
Це була поїздка в невідомість, основною метою, як я зараз розумію, довести всім що можна доїхати до Швеції, перекантуватись там 2 тижні та повернутися назад. Баскетбол (а для мене з Максом це тоді ще й була робота) і підтримка збірної України це було другорядне. Але коли тобі 24 – в тебе ще купа юнацького максималізму. Ми були впевнені, що ми з кимось познайомимося, що нас десь приютять, де можна буде помитися і поспати.
Ми швидко застопили якусь машину до Перемишля (велике українське місто, яке під час великого перерозподілу кордонів відійшло до Польщі). Це десь 13 кілометрів від кордону. Я його проїздив перед цим разів 3, тому знав що на в’їзді нам треба повернути на Північ на Ряшів (Ржешов чи Ржешув на сучасний манер). Коли ми пройшли майже все місто, нас підвезли хлопчик з дівчинкою пару кілометрів.
Фантазії щодо фантастичного безпроблемного стопу в Польщі розвіялися і ми вирішили заночувати в 100 метрах від дороги біля якоїсь ферми.
Я прокинувся від шепоту Макса перепуганим голосом: «Іване, здається, біля нас собаки, різко не ворушися».
Собаки дійсно десь бігали, але, на наше щастя – за забором. Ми навіть і не помітили, що звалилися під якимось складом.
Світало, вирішили йти пішки до Ряшіва і по дорозі стопити. Якісь хлопці підвезли нас до в’їзду в місто. І потім разів зо 20 ми почули «по мєсту». Ми дуже довго стопили на заправці Shell, здається, бо там було таке місце, де могла б без проблем зупинитися фура, але в підсумку зупинився автобус, який нас довіз до Вроцлава. Там ми купили квитки на потяг прямо до містечка Свіноуйсьце (звідки відправлявся паром у Швецію).
На Вроцлавському вокзалі ми зайшли в інтернет-кафе, написали листи рідним – тоді це був єдиний засіб комунікації та смс-порти! Згадав зараз, що були сайти, звідки вдень з одного айпішника ти міг відправити пару смсок. Зараз це згадується із такою посмішкою! До речі, на відміну від сучасного життя, вхідні смски тоді в роумінгу приходили тільки Максу, бо в нього було ЮМС. Але я можу помилятися.
На вокзалі нас швидко вичислили три поляки, з яких два – були дівчина і хлопець, який їхав служити в Ірак. Їм було зрозуміло, що ми подорожні, з іншої країни і можливо теж фанати. Вони були вже доволі п’яні і дуже агресивно розповідали як вони б’ють своїх найзліших опонентів з Вроцлавека (хуліганізм в Польщі вже тоді був на височенному рівні). Потім схожість в етимології польських слів нас буде переслідувати.
До речі, хлопця звали Ярек.
Польські поїзди мали вагони різних класів. Якщо не помиляюся, всі сидячі, тільки в прозорих купе десь по 4 сідушки, десь – по 3, і десь можна було курити, десь – ні. Для українця це була дикість, а через 16 років, коли дуже суворо карається паління ледь не крізь – тим більше.
Через потрійний недосип ми прокинулися чи то коли вже двері були зачинені, чи навіть вже у тупіках. Як вилазили – через вікно чи двері – теж не пам’ятаю. Згадую, що Макса ще й оштрафували, за те, що пішов у вагон вищим класом.
Квитки на паром ми купували по ISIC-ківській знижці, що значно здешевлювало подорож. Тільки коли ми пливли назад, ми дізналися що на паромі і душ, і що купа людей просто в коридорах рокладає спальники. А так дорога туди пройшла під акомпонемент бухання польських заробітчан (ми їздимо до них, а вони – массово в Британію та Швецію).
Євробомж-тур тривав, на паромі ми намагалися знайомитися із дальнобійниками з Румунії, сімейною парою з Білорусі, аби нас хоч кудись підвезли.
Не можу згадати коли в останнє не потрапив на сектор. Ми самі винуваті що чекали “добухуючих”, що не пішли “чигірями”, і що не пішли під сектор за безкоштовними квитками, як наші побратими отримали о 19:50 (вони приїхали машиною).
Потім був сектор Карпат, де після пропущеного голу знаходитись було дуже важко морально і я з Кучером і його сином пішли до секторів Динамо.
Хоча вперше побачити наживо нашу трибуну на виїзді зі сторони було цікаво.
Півтора тайму ми ломились в сектор, але вперті стюарди нас так і не пустили. “Завдяки” цьому мені вдалося врятувати банер, який львів”яни з нижнього ярусу зірвали, коли з нижнього ярусу впав фаєр. Він потрапив дитині за комірець (ніколи не сідайте під трибунами, де на вас може щось прилетіти від ультрас навіть самого дружнього клубу). Якийсь 45-річний рудий чолов”яга його дуже міцно тримав, але в ту мить згадалось як Оля Годованець рятувала прапор країни з-під ніг “Беркуту” на Майдані, і я, фактично, пірнув за ним.
В підсумку мене витягнули за шкібари з сектору менти/мент, але вже із банером в руках. Наші ломанулись вниз на кузьму і почали ламати залізні грати ногами. З протилежного боку ці грати почали ламати кузьмічі. При чому їх вилетіло “валити киян” так багато, що Тосік хвилин 15 заздрив галицькій завзятості. За дитину був готовий підписатися цілий сектор.
Наші трохи відступили, коли я їм перекинув банер через грати. але в стані афекту вони так на мене кидались, що певно не розуміли, що я був у біло-синіх кольорах… Тоді наші заспокоїлись, а львів”яни не відступили і таки зламали паркан…
Прорвались. Бачив краєм ока два спаринги 1 на 1. Паралельно заспокоював той фланг, який був ближче до мене. Слова, що на секторі 50 азовців, і що вони можуть кинути гранату (що в голову не прийде заради розрулювання ситуації) заспокоїла чоловік 10)))
Потім, коли ми підспівували нашим пісням до нас звернувся мій ровесник Юра і розповів що сталося. Розстались друзями. Фаєр в дружньому місті це 100% наш косяк.
Хоча, можливо, на секторі відбувались такі самі провокації, як під ним (про всі перепитії перепалок із стюардами я говорити не буду). Але одного винного зі старших стюардів назвати можу – Микола Шевчук. Дуже великий % від того, що сталося – на його совісті.
При чому, те, що на стадіо щось буде відчувалось перед матчем: порожня парковка. Жодної машини. По ній ходять 4 мєнта із собакою (на що йдуть бюджетні кошти). Все це наповнює повітря негативною енергією.
Залізні кліткі-перекриття крізь. Це все так само гидотно, як емблема федерації футболу.
Добре, що перед цим зустрівся із двома колегами, з якими розвіртуалізувалися після знайомства в 13 і 15 році відповідно. Один волонтер з Донецька, який потрапив в чорні списки ДНР. Чекаю на закінчення війни і купу історій, які вже можна буде розповісти.
Ну і символічно, що зустрів фана “Карпат” Бороду. Здається, вперше за 16 років. Він ще із часів коли Урмас, Ломгот, Заєць, Бомбіні зменшували активність, а він з Юрою Маньяком (RIP), Шклєфом (RIP), Манолою (RIP), Москалем, Хорватом, Зайцем їздили. Точно не знаю, можливо він разом із Москалем та Юрою були серез засновників Грін Лайонс.
Зараз на костилях. “Айдар”, Щастя, град…
Дякувати Богу, що живий.
До речі, зустрівши Бороду, Гладіка, Баджо мені здавалось, що це дуже поганий знак. Виявилося, що не до поразки, а до не потрапляння на сектор.
Єдиний висновок – думати головою.
