Иван Ткаченко (2012, перекладу пізніше)

Седьмого сентября в один из детских домов Ярославля из анонимного источника поступил один миллион рублей. Это был первый хоккеист, который половину своей зарплаты жертвовал на благотворительность. Об этом не знал никто, это было величайшей тайной, но факт остается фактом.

Героев совсем не обязательно знать в лицо. Главное – знать, что они просто есть. Капитан «Локомотива», хоккеист Иван Ткаченко был (був, по літак із хокеїстами Локомотива розбився, де крім головного героя замітки загинув воротар збірної Україx_342db24cни та 2 вихованці київського хокею) тем самым героем, который не говорил, а действовал, отдавал, дарил, помогал, спасал – забирая себе только животворящие человеческие эмоции во время хоккейных матчей.

Иван теперь – герой Ярославля. Кумир всех мальчишек. Сердце хоккейного клуба. О том, что ярославский капитан жертвовал крупные суммы на благотворительность, стало широко известно лишь после того страшного «полета в вечность». Печаль смешалась с восторгом, отчаянье сменилось гордостью, маленький хрупкий шарик не разбился. Дело Ивана Ткаченко живет, и будет жить.

Потому что любовь не умирает. А в сердце этого человека была не только любовь. Там была и жалость, и благородство, и сумасшедшая скромность. Это герой нашего времени. И мне так не хочется писать «был».

Ткаченко занимался благотворительностью, не только анонимно жертвуя крупные суммы денег детям с онкологическими заболеваниями. Он перечислял деньги детским домам, церквям, и просто пенсионерам, увиденным в телесюжетах.

Уже посмертно капитану «Локомотива» был вручен Орден «За заслуги перед Отечеством IV степени». Это ли не показатель?

Десятки спасенных жизней, огромное количество положительных эмоций, каждая детская улыбка, каждое чудесное выздоровление – вот показатель. Вот народная любовь. У Ивана Ткаченко она огромна. Смешанная с безграничным уважением. Есть и будет.

© Эссе “Капитан Ярославля”, Фомина Евгения Алексеевна.

11 квітня в Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів

5879356711 квітня в Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Оскільки дата прив’язнана до події, яка дійсно мала місце 11 квітня 1945 року, коли в’язні концтабору у Бухенвальді почали інтернаціональне повстання проти гітлерівців – то її звісно варто відзначати. Але зважаючи на те, що на темі довгий час спекулював не менш фашистський радянський режим, який до всього мав нахабство включити Бухенвальд в систему своїх ГУЛАГівських концтаборів, то варто дещо розширити дію цього пошанування. Наприклад називати цю дату “Міжнародний день визволення в’язнів фашистських і комуністичних концтаборів”. І пошановувати в цей день пам’ять не лише вязнів гітлерівського режиму, але й в’язнів польських концтаборів заснованих другом Гітлера фашистом Пілсудським у 1934 році “Білі Сарни” і “Береза Картузька”, і головне в’язнів комуністичних концтаборів СРСР.

Хоча, можна й окремо встановити дату для пошанування жертв концтаборів (“Білі Сарни” і “Береза Картузька”) окупаційного режиму Другої Речі Посполитої на 17 червня. Адже саме цього дня у 1934 році розпорядженням ставленика Пілсудського, тодішнього президента Польщі Ігнація Мосцицького, було прийнято рішення про створення одних з найстрашніших в історії 20-го століття концтаборів “Білі Сарни” і “Береза Картузька”. В ті концтабори фашистський окупаційний для Західної України режим Пілсудського кидав не лише національно-свідому еліту українства, але й своїх політичних опонентів інших національностей. Проте, головний контингент концтаборів Пілсудського були саме національно-свідомі українці, серед яких майбутні засновник УПА Тарас Бульба-Боровець і головнокомандувач УПА Роман Шухевич.

І тим більше, варто окремо встановити дату Міжнародного дня визволення в’язнів комуністичних концтаборів, яку присвятити початку “Норильського повстання”, тобто 26 травня 1953 року. По-перше таким чином нагадаємо про мільйонні жертви злочинної сталінської системи концтаборів, а по-друге вшануємо пам’ять учасників Норильського повстання, які з середини розірвали шлунок сталінському звіру, що потім повторили кучмівському режиму у 2004 році, і януковицькому у 2013-2014рр.

Нова Україна – повинна починатися з нових визначень і термінів, а дерадянізація і декомунізація з очищення від традицій нав’язаних ідеологією в контексті “великої вітчимової перемоги”.

Взято з фб сторінки Миколи Ляховича 

11 квітня 1945 р. органи НКДБ заарештували весь греко-католицький єпископат

Йосип СліпийВзято з фб Тарас Муль
11 квітня 1945 р. органи НКДБ заарештували весь греко-католицький єпископат – митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Микиту Будку, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина, Івана Латишевського та багатьох інших священиків. Попри різні методи фізичного та морального тиску, глава УГКЦ відмовився підписати запропонований йому текст зізнання. Загалом допити митрополита Сліпого тривали 200 год., а єпископа Йоан Латишевський (Іван)Чарнецького – понад 400 год. Станом на 25 квітня 1945 р. лише в НКДБ у Львівській області перебувало у провадженні 27 кримінальних справ на 27 заарештованих духовних осіб та слухачів греко-католицьких навчальних закладів (серед них 20 священиків, 3 слухачів Львівської духовної академії і 4 семінаристів). З аналогічною інтенсивністю відбувалися арешти та слідчі дії стосовно греко-католицького духовенства й в інших областях. Всього під час квітневої хвилі НКДБ УРСР було ув’язнено 96 священнослужителів УГКЦ. Після цього було здійснено «самоліквідацію» УГКЦ

Про отамана Галаку

Побував на могилі Отамана Галаки. Село Пилипча при самому біларуському кордоні – пісок, хати з мурого бревна, лукашенківське тб – і няма українського.

Поруч із кладовищем “розкуркулена” хата онучки зв’язкового Отамана Галаки – Ніни Пилипович. Її дід Дмитро, коли у селі були кацапи, співав одну пісню. Добре співав, на всі свої органні груди. Коли кацапи йшли – співав іншої, і хлопці в радіусі кількох км були “в курсє дєла”.

Всього, за підрахунками Геннадія Іванущенка, на півночі Лівобережної України діяло кілька сотень партизанських загонів чисельністю до 40 тис осіб. Із зв’язковими, сестрами-жалібницями, інтендантами і проч. у війну проти Лєніна-Сталіна було втягнуто не менше півмільйона людей.

А тепер увага: яка була максимальна кількість загонів офіцера НКВД СССР Сідора Ковпака? 7 тис осіб. Але шо ж. Аби провокувати мадяр на масові убивства цивільних – більше й не треба.

Провокували ці нелюди і в Пилипчі. Тільки хреста їм ніхто не поставив. І не поставлять. Бо комуністи. А комуністів у хаті Ніни Пилипович усі старі називали просто – “сабакі”.

– Пабачив на вуліце сабаку, дак пашоу чераз Маврін садок, шоб із ним не вітацца, – цитує Ніна одного з родичів.

А коли весною 2014-го на могилу Галаки прийшло до сотні молодих людей, дід Воробей 95-ти років, сказав (а він був двоюрідним небожем Отамана):

– Ну всьо, раз ідуць на магілу Галаки, значиць будє война.

Будє, діду, будє…

Взято зі сторінки https://www.facebook.com/rostyslav.martynyuk?pnref=story

Цікаво, що існує версія, що в могилі лежить не Галака, а інша людина, і що сам отаман похований в Городні.

ОУНівці. Михайло Сорока та Катерина Зарицька

Сорока Михайло Михайлович народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки, учасник повстань у Воркуті й Кінгірі.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Разом із дружиною відбули ув’язнення – 59 років.
19-літня мати скупала первістка сльозою: уже 2 місяці як вона вдова, а Михась – сиротина… Та природа старалася посміхатися: дала йому красу, розум, голос. Хлопчик учився в українській, потім у чеській гімназії; закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Став членом Проводу ОУН.
9 січня 1937 року його арештували й ув’язнили. У буцегарні Михайло Сорока зустрів кохану – теж ув’язнену Катерину – доньку видатного математика Мирона Зарицького. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.
Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.
22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока (нині — відомий художник-графік). Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів. М.Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.
Навесні 1949 року М.Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г.Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримав знущань), М.Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.
1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».
Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.

Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.

Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!

Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.

Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана. У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше. І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії.
І тоді всі в’язні салютували цій любові: одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…
16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом, але їй того не дозволили.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької.
28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом…

Михайло Михайлович Сорока

Джерело http://uahistory.com/topics/famous_people/2486