Макс зробив свої правки, які дуже істотні. Я упустив багато моментів: 1) в мене в попередню подорож в Польщу сильно в горах промочився паспорт, коли я потрапив під зливу. Польські прикордонники не хотіли мене пропускати, але вирішили таки пустити – так і сказав один одному: “Краще нехай його шведи депортують”.
Отже цитую Макса: ”
Ваня упустив момент, як ми проходили кордон. Ми (я точно) дуже “очкували” перед митницею, бо реально взяли набагато більше горілки і цигарок. На огляді нас зустрів дуже колоритний швед – світло-рудий з вусами (схожий на чела з руйнівників міфів). Поряд з ним крутив хвостом спанік. Тоді ще подумав: отак мабуть і мають виглядати північні люди.
Те, як він не пробив “перевіс”, я досі не розумію. Можливо, було ліньки, а може він і подумати, що журналісти з України, які їдуть на Євробаскет, будуть везти контрабас. У мене тоді було, утім, інше пояснення: той чувак злякався моїх шкарпеток – увесь їх запас, що встиг забруднитися за три дні, я поклав на горі рюкзака, а водку з цигарками нижче.
Коли ми вийшли з парома, були вражені. Точніше, я був вражений, адже до цього, на відміну від Вані, жодного разу не був в тій, цивілізованій Європі. Рівнісенькі дороги і жовта розмітка (у нас такого ще геть не було) – ось що вразило з першого погляду.
Насправді, ляхи були одразу заряджені на бухіч. Можливо вони когось з них зустрічали (але проводжали, бо в першому випадку той хтось привіз би з Польщі якогось пойла) з парома.
Тут треба більш детально описати, як саме ми вписалися до ляхів. Отже, “простопили” ми хвилин 5-10, не більше. Ну як простопили: просто стояли і втикали, адже машин не було. І тут – як польські кінні гусари – вони, а точніше повз нас проноситься Вольво, причому ледь не остання 480-ка – не буду брехати. Проноситься і сигналить. Зупиняється в метрах 30 (ми вже подумали, що чуваки просто потролили нас), вмикаються вогні заднього ходу і до нас! На ходу чуваки відкрили двері – вийшли і щось до нас. Власне, після одного дня в Польщі зрозуміти, хто це, було неважко.
Ваня питає навіщо ми сіли? Ну, по-перше – реально упустити такий шанс ввечері і при порожній дорозі могли лише мудаки. Ми – не мудаки. А по-друге – особисто я (не знаю, як Ваня) хотів ентертейменту. Тим більше, що цервено-бялі одразу нас спитали: вудка єст?
Ваня переплутав: 200 ми валили ось в цей раз. Машина була добра, але все одно було дуууже стрьомно. До цього я їздив 200 лише раз, але тоді був притомний водій – друг моїх батьків. А тут – чи тверезий, чи бухий підорваний поляк. І от уявіть: машина летить, і тут така низина – а там, як і має бути, – туман і крик одного ляха до возача – ґальмуй!!! (ще мабуть було курва 😂). На щастя, все було ок і через 15 хвилин я вже дзвонив по мобілці одного з них Артему (насправді трубку взяла його тодішня дружина). Для мене тоді було великим здивуванням, що поляк спокійно дав подзвонити за кордон – у нас тоді навіть плату за вхідні ще не відмінили!
Саме тоді ми і вирішили протестити нашу оковиту. Поляки так хотіли бухнути, що коли я випадково впустив пляхан, здається, Ярек підібрав один з друзків і почав цмулити з нього залишки!!! Власне, що ще раз показало те, яка проблема в Швеції міцний алкоголь (обмеження продажу і купівлі).
В місті з общєпіту в місті мене вразило таке блюдо: сосиска аля наша мисливська з гриля + пюрешечка, яка виливалась на тарілочку з спеціального краника. Це виглядало дуже смачно і коштувало 26 крон (чомусь я запам’ятав), тобто на той момент десь біля трьох ойро.
Ваня упустив момент, що поляки все ж таки повели нас на дискач місцевий. Перед цим я пройшов прискорений курс молодого пікапера 😂, записавши до щоденника фрази шведською мовою: ти мені подобаєшся (Jog vill kano dig!), я хочу з тобою поговорити (чи погуляти), а також принагідно на майбутнє – Я хочу їхати в Стокгольм. 😂
На диско ми особливо нічого і не знайшли. А тому скоро відпетляли з Яреком. І от тоді поїхали на ту дачу.
Купешечку з від”їжджаючими поляками, як показало фото, Іван бачив
Вже на іншій Вольво – старенька купешечка, яка теж валила, але не так добре, як новенька. До речі, ляхи нам пропонували після закінчення Євро повертатися і влаштовуватися до них на роботу, звісно нелегально (один з них займався будівництвом). Обіцяли платити 3$ на годину) але навіть тоді – це були такі собі, а тим більше для Швеції, де стільки може коштувати буханка хліба чи проїзд в метро.
Вранці на озері ми марно чекали на повернення наших друзів.
Озеро в Швеції
До того ж, я, відкорковуючи банку тушенки, примудрився порізатися – ніж заскочив з банки, і за інерцією я сам собі встромив його в ліву руку. Якраз у вену. Молодець. Добре, що аптечка яка не яка в нас була, тому кров ми зупинили. Але вигляд у нас був отпад: двоє типів з рюкзаками (у Вані, здається, кольору хакі, у мене – совєцька туристична класика топ-левел – станок Єрмак – дуже годна торбина) і я з перемотаною рукою. На щастя, нас взяв чєл років 35 (теж на Вольво – дивина у Швеції 😁).Він розповів, що теж стопив у молодості, але.. в Африці!
У місті ми пробили вокзал, він працював, але квитки до Гетеборга чи БурОса (саме так) коштували щось типу 500 крон. Правда, поїзд доїжджав за 3 години.Перед тим, як нас провіз дід (йому насправді точно за 70 було) ми стопили десь хвилин 30-40. І навіть вигадали операцію “горілка”. Вона полягала у тому, що ми просто поставили пляхан десь на третині смуги – і це подіяло! Правда, старий не говорив по-англійськи, тому ми так і не зрозуміли, чому він зголосився нас взяти. В результаті,
Тьотя, яка нас везла, вже була англомовна, тому розказала нам про свою молодість і поїздки стопом (тобто, це десь 60-70-і). З чого був зроблений висновок, що вона – колишня хіпі. Не знаю, чому ми не запронували більше… Може тьотя і не відмовилась би 😁🤓🙄 жарт
Після неї ми швидко зупинили мужика на Ауді А2 (в нас вони з’явились років через 6-7!).
Це вже зараз через Гугл і заголовну фото до 3-ї частини ми вичислили що доїхали з ним до Варнамо
Незважаючи на розмір машини ми спокійно залізли в неї. До речі, у нас ще був Форд Ка – і нічого, залізли. Мужик був дуже комунікабельний і веселий. Виявилось, що він режисер з Норвегії, а його коріння… такі да, з Одеси! Він підвіз нас кілометрів 200 – це було чудово я давало нам шанс!
Ми пофоткались з ним і розпетлялись. Далі після недовгого очікування – знову дорога – чувак на Форді підвіз нас кілометрів 40-50. І до Буроса залишилось стільки ж…
Але далі нам забракло щастя. Ми навіть встигли перевдягнутися… Зате побачили той самий бас зі збірною, а також зупинили Гольф з двома дівчатами))) вона щось сказала шведською, я логічно відповів – what? (бо саме в цей момент повз нас проїхав справжній Фераррі!!)Але у відповідь дівчина відповіла (ніби з розчаруванням) – Go to hell 😂😂
Цю загадку ми так і не розгадали.
Вранці ми дуже швидко зупинили тачку – це був курд, який розказав рахунок гри з Туреччиною (програли) і Хорватією (він запевняв, що ми виграли, але помилково).
Перед готелем нас першим побачив Віктор Бережний (навіть завжди мовчазний він дуже здивувався)0, а також вірний масажист збірної – Толя Спасиченко. Потім він мене ще довго називав Возвращенец 😂 Цитую: Вот каково бл. ви вєрнулісь? Асталісь би там!!!До речі, Толя ще був дуже непоганим художником. Саме він мені розказав мені про одного американського авангардиста, який, як виявилося, – був одним з творців сценічного образу маловідомої групи Korn.
Ну а Геннадій Сергійович нас вписав в номер, за що йому величезна подяка. Від нього ми дізнались, що з турками була непогана заруба, а хорватам поступилися без варіантів.
До речі, що ще згадав. Перед тим, як знайшли готель, ми пішли на невеличку прогулянку і залишили рюкзаки прямо на вулиці, десь на лавці. І ніхто, звісно, їх не чіпав. А гуляли ми з пляханами, які пропонували придбати місцевим алікам. Але вони стріманулися.”
Ще раз повторю, що третя частина – уточнення другої Максом)))
Паром прибув в Істад, і прогноз Макса, що це маленьке містечко «в полі» практично виправдався. Там живе 17 тисяч, і, фактично, це місто-порт, куди ще ходить залізниця. Але ми, романтики-автостопники, були впевнені, що доїдемо за добу на другу гру…
Насправді, шансів уїхати з Істада нас було мізер. Там ні фури ввечері не їздять, ні траси поруч. Місто на 15 тисяч населення із трьома десятками вулиць.
Якщо проводити паралель з Україною – уявіть, що ви іноземець з Австралії, без знання специфіки доріг і Вам треба з Овідіополя дістатися стопом в Кропивницький. Ймовірніше за все це можна було б зробити в три ходи – Чорноморськ – Одеса – Умань – Кропивницький. Не знаю до сих пір чи пощастило нам, чи ні, але нас підібрали молоді польські емігранти з Крістіанстаду і повезли в своє містечко. Навіщо – ми до сих пір не розуміємо. Тобто замість того щоб їхати на 11 годин (північно-східний напрямок) ми дьорнули на 16 (північно-західний). Ми розуміли майже все про що Арек, Ярек та Дарек говорили польською і сумніви Ярека, що це була погана ідея, нам передалися. Це була наша перша п’ятниця в Швеції і ми прозріли скільки там п’яної молоді в центрі міста. В якості подяки полякам ми подарували їм пляшку горілки, ще одну Макс розбив. Горілка була з перцем, пили без закусі. Треш був серйозний. Макс і два поляки зовсім сп’яніли. Одному навіть було погано.
Ми весь вечір ходили центром міста. Там все як має бути в Європі – ратуша, площа-ринок, кебаби чи хот-доги на колесах. Поляки кілька годин думали що із нами робити, і, в підсумку, ми поїхали на дачу одного із них. Але ключів у нього не було. Ми знов спали під відкритим небом, а поляки… в машині. При чому один головою на кермі, сигналячи десь години 4. Ще й з увімкнутими фарами.
Десь о 6-й ранку я почув слово курва раз двісті. Чув як приїхав якийсь мужик, певно зі служби евакуації, чи чогось подібного. Бо акумулятор сів.
Зараз згадалося як ми їхали по дорозі 180 км/годину, я на задньому сидінні між п’яним українцем і поляком, а спереду теж добре випивші поляки, один з яких поставив музику на максимум і голова просто розривалася.
Я був більш-менш тверезий, бо з горла горілку то не про мене. Думав про те яка ідіотська може бути смерть у «Вольво» з п’яними поляками…
Поляки звалили, і те поле, куди ми приїхали вночі, виявилося берегом чудесного озера. Але ми його в темряві не бачили. На будиночку балоном було написано латинкою: «Граніца там де ми». Переклад, думаю, буде зайвий.
Ми пішли в найближчі будинки, які виявились в кількох кілометрах. Один дядя виніс атлас Швеції, коли побачив нашу ксеру. І показав як нам добиратися до Боросу.
Як не крути, нам треба було добиратися в Крістіанстад назад. Як і в багатьох автостопах перед цим, ми робили фатальну помилку – давали завезти себе в місто. Цікаво, що ні автовокзал, ні залізничний не функціонували. Там все було закинуто. Чи це мені зараз так здається.
Потім ми зібралися з духом, пройшли через все місто, вийшли на автостраду, і з певними інтервалами застопили старог і дуже перепуганого діда, жіночку під 60 та одного лисого дядька, який нас дуже далеко завіз в потрібному напрямку. Двоє останніх їздили свого часу автостопом. Мужик стопив свого часу, при чому, здається, в штатах.
До Боросу залишався останній марш-кидок, і на другу гру, щоб нам встигнути, потрібно було чудо. Але воно не відбулося.
В той день була гра національної збірної з футболу Швеції проти Сан-Маріно і повз нас проїхав автобус місцевої національної збірної. Ми як раз проходили повз маленьке містечко чи село, і люди так махали своїй збірній руками, ніби це Юрій Гагарін після польоту 12 квітня 1961. Добре пам’ятаю що біля вікна сидів Хенрік Ларсон із своєю знаменитою зачіскою.
В один чи два етапи після ночівлі біля траси ми добралися до Боросу – вже не пам’ятаю. Але готель збірної знайшли дуже швидко, і коли під нього підійшли… зустріли Геннадія Защука. Погтім довгих десять років Геннадій Сергійович на багатьох пресухах згадував: «Ваня та Максим, які прийшли в Швецію пішки». Ввечері нас чекала гра, яка майже нічого не вирішувала)))
Важливо відзначити, що Макс вніс багато важливих уточнень, які я вирішив винести в окрему третю частину.
«…В супермаркете Любась встретил Свету. Ей стыдно было смотреть ему в глаза. Рядом стояла ее некрасивая мама, да и она сама от синьки утратила свою былую красоту. Она прятала глаза, а мама, как назло, крутилась вокруг Любася, а спрятаться было некуда.
Вот тут и произошла финальная точка в их споре в поезде, кто правильно живет! Он молодой, успешный бизнесмен, уважаемый в обществе с любящими женой и двумя дочурками. А она – выкинутая далеко за подмостки клубной жизни силиконщица, которая до сих пор ходит в супермаркет с мамой, и ее женительный бизнес-план с треском провалился. Наверняка, она до сих пор работает обычным менеджером в какой-то телекомунникационной компании. Грезит о муже-иностранце, старше ее лет на 10. Но в итоге выйдет за своего ухажера со двора или еще кого-то из прошлой жизни (одноклассника или одногруппника).
Но мысли Любася уже были заняты чесноком. Почему в Украине столь богатой на эту культуру продается чеснок из Китая и тем более в 5 раз дорогостоящий…»
Олександра Михайлівна тримала в руках незвичайне лист. До її доньки Олени прийшов лист з Києва від останнього залицяльника. Але звідки у нього адресу? Навіщо писати лист, якщо можна все сказати по телефону або в бесіді. Але найбільше її мучило – відкривати чи ні.
Сумніви тривали рівно 5 секунд – звичайно відрити. Адже вона – найкраща Оленина подруга, і мати, в кінці кінців.
«Вітаю, Олено! Цим листом хочу одночасно зізнатися тобі в коханні і сказати, що ми розлучаємося. Так і розставанням толком це назвати не можна, бо з твоєї сторони відносин, як таких, не було.
Я розлучаюся з тобою зараз, щоб потім возз’єднатися назавжди. Я вирішив викласти свої почуття листом, бо тільки таким чином я зможу повністю викласти своє бачення ситуації – ти просто не вмієш слухати. Точніше – ще не навчилася. Як і не навчилася любити, цінувати, поважати мене і мою думку. Ти гарна дівчина, я тебе шалено люблю, але твоя дитячість у минулий четвер перейшла всі межі.
Назвавши футбол безглуздим, а моїх друзів придурошними, ти поставила віртуальну паузу у наших відносинах. Так, я змирився з тим, що не буду твоїм першим чоловіком у ліжку. Хоча це було б жирною точкою всього мого колишнього статевого життя і початку нового життя, можливо, ідеального. Але я це переживу. Перетерплю.
Мені треба почекати поки ти подорослішаєш і зміниш своє ставлення до чоловіків. Ну а головне – перестанеш бути настільки залежною від думки своєї мами. Якщо ти зустрінеш взаємну любов, я не буду посипати голову попелом, і знайду сили за вас порадіти. Ну, а якщо нам пощастить – ми десь зустрінемось і знову почнемо зустрічатися. Природно, якщо обидва будемо вільні. Де зустрінемося? На якомусь концерті, фестивалі, кіно або просто в шинку або нічному клубі.
Твою адресу я дізнався дуже просто. Три вихідних тому я купив квиток в той же поїзд, що і ти. Добре замаскувався, їхав у сусідньому вагоні, потім в іншому кінці тролейбуса. Вичислив твоє парадне, ну а адресу дізнався в неділю – простежив за тобою після зустрічі з Наталкою, зайшов за будинок, подивився в якій кімнаті ти запалиш світло, і потім зайшов у під’їзд і адреса був у мене в кишені.
Сімку я викинув у Дніпро, тому 100 разів набирати мене не варто. Я навмисне тимчасово випав з твого життя. Сподіваюся, ми зустрінемося саме тоді, коли ти подорослішаєш. З любов’ю і надією на розуміння. Костя»
Через добу Олександра Михайлівна прочитала лист доньці. А через два дні Олена прокинулася трошечки дорослішою.
Федор Ильич Петраков вспомнил ту переломную для его жизни ночь. Тогда он опять не спал. Дело было так: Третья бытулка «Жигулевского», Задорнов из кассетника и банка с окурками дополняли антураж мыслей, которые роились над кухонным столом.
Нет, он знал, что уже 15 лет на его идеях живет около 25-ти паразитов. Что премиальные загранпоездки в Болгарию и ГДР, представление приборов на выставках, правительственные награды, звезду героя труда, путевку в Гагры и дальше будут получать другие. Его дело изобретать. «Но чтобы такого придумать, чтоб в награду получить не крохи, а что-то значительное», – подумал он.
Петракову надоело терять женщин из-за своей рассеянности, преданности работе и безотказности во всем и вся родственникам, друзьям, коллегам. Пора было подумать о себе.
Идея об определителе координат родилась под передсонным душем: В киножурнале перед сеансом «Неуловимых мстителей» прозвучала реклама ВЭФа. «Раз они себя пытаются рекламировать, значит они ищут возможности увеличения покупателей». Следовательно, если им продать идею разработанного им ОК-13. ВЭФовцы смогут находить точную географию продаж своих приемников. Благодаря этому они смогут эффективно направить рекламу в те регионы, где приемники хорошо покупаются и повысить продажи в 2 раза.
Получилось! Директор ВЭФа радостно потирал руки.
Через 2 недели Петраков выхлопотал путевку в Юрмалу, а через год ездил на новеньком «Жигули» седьмой модели.
С прошлой жизнью было покончено. Климат в Риге был получше ленинградского. Почти полная свобода действий круглый год при хорошей официальной зарплате и куче льгот. Многие сотрудники из кабинета, где он должен был числиться, даже не подозревали кто этот Петраков, чья подпись появляется в зарплатной ведомости первой и можно ли о нем вообще вслух говорить.
Сегодня Петраков летел на юг рейсом Рига – Ростов на Дону. Он сравнивал свою жизнь до и после успешно продвинутой в массы идеи определения координат. Он был практически счастлив.
Киев, 9 декабря 2011, 4 утра
Женя вышла из своего НИИ и решила, что готовить себе ужин страсть как не хочется, а в пельменной недавно она удачно отужинала. Какая-то «Волга» обрызгала ее пальто, и она в энный раз обещала себе пойти в следующий раз по Саксаганского, а не по Жадановского.
Но главное перед входом не встречаться глазами с постоянными алкозавсегдатаями «Полуфабрикантов». Благо, поздняя осень загнала их в помещение, и крылечко никем оккупировано не было. Пельмени оказались без хрящей и, похоже, фарш был сделан из мяса. В маленьком портативном радиоприемнике была передача про Пугачеву и как раз прозвучала любимая Женина песня про часы.
Что ж это за запах такой? А – ветер дует с Фармацевтической фабрики. Мимо проехал полупустой 73-й – надо будет ехать в холодной пятерке с ненавистными холодными железными сидениями. Если повезет – приедет ее любимый с двумя вагонами борт 5642, где у печки не так холодно.
Ждать пришлось всего 10 мин и свободные места были! Были даже свободные ее любимые красные стульчики, аж два! На Кудряшева зашел он. Женя знала, что он никогда не подойдет, даже если она ему нравится – слишком стеснительный. Так оно и было – уже много лет он садился на Головка, она на Алексеевской. Они знали гардероб и аксесуары каждого, улыбались внутри новому платку, дипломату, очкам или футболке. Это была их трамвайная любовь. И ни один не мог догадаться, что оба, имея свои «далеко за тридцать», много лет ни с кем не встречались. Как Женю не пытались знакомить подруги, ни друзья Валеры с «Чайки» или рынка, где он торговал рыболовными снастями, все кандидаты на вторую половину были не те.
Повода для знакомства как такового не было. А тут повод случился. Зашла Наташка Забегалова, которая знала каждого из них. С Валеркиной сестрой в школьные годы она занималась легкой атлетикой на СКА, а с Женей виделась каждый год на дне рождения соседки!
С Наташкой были двое малых, но как же радостно к ней бежал Валерка, видя, что тогда еще незнакомая ему Женя идет к ней! Наташка затараторила про малых, потом рассказала, что оба живут в 5-ти минутах ходьбы друг от друга и могли бы на чай друг к другу ходить. Это очень расстроило и обрадовало потенциальную пару. Благодаря случаю оба узнали, что свободны, но эта фраза про чай выбивала почву из под ног. За последние лет десять оба так устали от рекомендательных знакомств, шашлыков, рыбалок, квартирников, что очередное прямое вмешательство-рекомендательство чуть было все не разрушило. Но Валера сказал, что так часто видит Женю, а она его, что рискнет пригласить ее в ресторан!
Наташкины глаза округлились при словах Жени: «Я согласна». Валера провел Наташку с малыми, а потом и Женю. Он обещал в субботу после ресторана научить ее играть в бильярд. Оба понимали, что это повод, и что бильярд Жене куда менее интересен чем внутренний мир Валеры.
И первое и второе свидание закончились без поцелуев и оба радовались, что период допоцелуйного ухаживания растягивается на длинный срок. У каждого за последние годы были мимолетные сексуальные интрижки, а хотелось красивых отношений, которых не было со студенчества.
Как же Женя расстроилась, когда Валерка сказал: «У меня мама уехала в коммандировку – давай зайдем ко мне, посмотришь как я живу». Нет, она не комплексовала своего тела, просто она знала, что секс может ухудшить их прекрасные отношения и что букетно-цветочному периоду придет конец. Она понимала, что люди становятся ближе, но потом не понятно – мужчина больше ценит ее как человека или сексуальный объект. Но так как все «крайние сроки» прошли – пора было узнать какой из Валеры любовник.
Самое смешное, что он думал также как Женя – он хотел не секса, а боялся, что затягивая «первый раз», она подумает, что он нерешительный, и ее потеряет.
По телеку шел «Криминальный талант», влюбленные расположились на диване и Женя не верила, что досмотрит фильм до конца. Так оно и произошло. Оба так устали после длиннючей субботней прогулки, что посередине уснули одновременно, при чем обнявшись. Валера даже руку на живот не положил – дальше плеча ни-ни.
Она проснулась от того, что его рядом нет. Валера выключил телевизор и пошел на кухню. Он впервые курил там с момента поминок своего одноклассника,погибшего в Афгане. Сейчас он это сделал, чтоб не разбудить Женьку, захлопывая дверь.
Она бесшумно подошла к нему, села на табуретку и не спросив разрешения, стала жадно пить прямо из чайника. Оба рассмеялись. Они поняли, что боялись одного и того же. Вот как раз этого сна под телеком обнявшись им и не хватало.Пора было переходить на следующий этап.
Утром Женя сидела у Валеры на коленях и ногтем водила по его родинкам, вискам, бровям и щекотала шею.
Валера не выпускал ее из рук и вдруг произнес: «Как же долго я тебя ждал. Почти десять лет». Женя плакала. Плакала ни от счастья, и ни от горя. Плакала без слез, ибо в ее возрасте от сентиментов не плачут слезами. Плачут душой.
Женя не сказала ни слова, она лишь положила свою голову на его висок и провела рукой по щеке
Наш корабель щойно відплив. Хтось роз’їхався по готелях. Я пішов вивчати місцину, поки Марічка радісно стрибаючи побігла в крамничку, отримавши євро на морозиво. Ліворуч ніби велетень, виринаючи із води, розляглася Піцунда. Колись тут була війна. Абхази ненавиділи грузинів. Грузини – абхазів. Відтепер на берегах Чорного моря мир. В Киримли, Україні, Грузії вже не згадують про російського солдата. Та частина росіян, яка тепер називає себе кубанцями вважає нас братським народом, а ми, як не дивно – його. Колись все це узбережжя було Російською імперією, потім – Радянською. А зараз – чотири різні країни.
Не знаю що думає той вусатий дядько, певно він з Уралу чи Сибіру. Але, сподіваюсь, як той вчорашній дебіл із Костроми, який жив з нами в готелі у Кафут-кале. Досі згадую його завивання на балконі про «яку країну просрали».
Толерантність. Толерантність. Ще і ще раз повторюю собі як мантру.
Малі хлопчаки ловили рибу на мідії прямо зі стін хвилерізу, куди ми причалили. Одразу згадались кафешки в Гурзуфі на хвилерізах, і що я досі так і не побував в Партеніті.
Шум швидкісної електрички на Цхалтубо примусив повернути мою голову. Марічка йшла із подарунком. Коли продавець дізнався, що тато Марічки із Києва, він разом із морозивом дав їй Шепсіхтарі у пляшечці 0,3.
Треба ввечері взяти із собою окуляри і попірнати, щоб переконатись, що Чорне море і досі фосфориться. Як в дитинстві.
Тут було все інше. Інший «Кєнт», інша «Кола», інша вода, навіть огірки інші.
Певна ейфорія Романа розпочалася після першої зарплатні. Ще рік тому він – професійний талановитий хірург, якому врочили успішне майбутнє одразу два професори, мав “шабашити” на багатих клієнтах та інших чисто лікарняних підробітках. Від цього нудило більше ніж від запаху крові.
Життя дало Романові другий шанс – запрошення попрацювати на рік в Назарет було як ніколи вчасним. Іноді йому здавалось, що, професор придумав це все тільки заради нього одного, аби витащити зі стакану та майже десятку жіночих ліжок, які Роман встиг змінити після розлучення півроку тому.
Єдине, що могло його зупинити – донька. Зв’язок із нею, не зважаючи на обробку тещі та колись коханої дружини була сильніша ніж в «Білому братстві». Руся встояла. І після чергової прогулянки з морозивом її улюбленим Печерськом тільки пролунало жалібне: «Купи мені ліжечко з двох перших зарплат».
На ліжечко, і навіть не одне, вистачило з авансу… Дзвонити в Україну було шалено дорого. Робити було нічого, тому він строчив Русі листи. Майже кожні три дні.
Ліжечко вибирала особисто Романова мама, і Руся була на сьомому небі від щастя.
Зараз Роман не міг згадати які ще дрібниці крім косметики Мертвого моря замовляла Руся, але за півроку Роман зненавидів і Палестину і Ізраїль разом узяті. Набридло все – постійна спека, араби, відсутність звичної їжі, суворі закони, страшні жінки. Він скучив за борщем, смачною сметаною та навіть рибками. Але більше за все він сумував за Русєю.
Так собі і обіцяв – поки заміж не вийде – виключити можливість бачитись рідше за 3 тижні.
Крім місяців, коли він, або вона їздили у відпустку, ця обіцянка про три тижні працювала. Руся давала пораду батькові із приводу кожної нової пасії, а вона – чергових претенденток на його серце.
Здається в цьому «змаганні» перемогла донька. В жовтні вона виходить заміж.
Після повернення з Ізраїлю Роман перейшов на червоне “Мальборо” – “Кєнт”, куплений в Україні, курити неможливо.
Далі після недовгого очікування – знову дорога – чувак на Форді підвіз нас кілометрів 40-50. І до Буроса залишилось стільки ж…
