Наш корабель щойно відплив. Хтось роз’їхався по готелях. Я пішов вивчати місцину, поки Марічка радісно стрибаючи побігла в крамничку, отримавши євро на морозиво. Ліворуч ніби велетень, виринаючи із води, розляглася Піцунда. Колись тут була війна. Абхази ненавиділи грузинів. Грузини – абхазів. Відтепер на берегах Чорного моря мир. В Киримли, Україні, Грузії вже не згадують про російського солдата. Та частина росіян, яка тепер називає себе кубанцями вважає нас братським народом, а ми, як не дивно – його. Колись все це узбережжя було Російською імперією, потім – Радянською. А зараз – чотири різні країни.
Не знаю що думає той вусатий дядько, певно він з Уралу чи Сибіру. Але, сподіваюсь, як той вчорашній дебіл із Костроми, який жив з нами в готелі у Кафут-кале. Досі згадую його завивання на балконі про «яку країну просрали».
Толерантність. Толерантність. Ще і ще раз повторюю собі як мантру.
Малі хлопчаки ловили рибу на мідії прямо зі стін хвилерізу, куди ми причалили. Одразу згадались кафешки в Гурзуфі на хвилерізах, і що я досі так і не побував в Партеніті.
Шум швидкісної електрички на Цхалтубо примусив повернути мою голову. Марічка йшла із подарунком. Коли продавець дізнався, що тато Марічки із Києва, він разом із морозивом дав їй Шепсіхтарі у пляшечці 0,3.
- Треба ввечері взяти із собою окуляри і попірнати, щоб переконатись, що Чорне море і досі фосфориться. Як в дитинстві.