Іван Чуперка

Минуло 16 років як відбулась та подорож і багато місць, днів, подій позабулися, або злилися в єдине ціле.  Але головне – той адреналін, який ми тоді ловили час від часу, згадується досі.

Певно, якби в моєму оточенні не було відомих автостопників, ні я, ні тим більше Макс, на таку подорож не наважились.

Зараз в інтернеті ходить такий мемовислів російською «Слабоумие и отвага». Через 16 років можна сміливо говорити, що це про нас. По-перше – в нас була ОДНА ксерокопія карти Швеції з енциклопедії, на якій було десь міст 15 і доріг 20. Все. Ніяких гуглмапс, навігаторів і т.п. тоді ще не було.

Якщо не помиляюся, я їздив з Еріксоном, а Макс – із Нокією. Про розмову в роумінгу не могло бути і мови (тоді це коштувало наших тижневих зарплат). Вайфай тоді вже був, але не в телефонах, та й до програм для комунікації по вайфаю ще було далеко. Ноутбук теж був розкішшю, та й наші пригоди він би навряд пережив!

На потяг нас проводжав мій пітерський друг Фотік (фанат «Зеніту»), який давно спланував відпустку в Києві і потім просто залишив ключі від квартири моїм батькам. Він нас охрестив євробомжами. Це було трохи кумедно, бо пітерських фанів на всьому пост-радянському просторі називають бомжами.

З собою в нас були: одномісний намет, каремат, спальник, рюкзак в мене і тільки рюкзак і спальник у Макса. За планом Х в сильну зливу ми б в двох залазили в той одномісний намет.

Макс примудрився не взяти із собою каструлю і ложку, тому все це ми купували у Львові на ринку (здається Сихівському) разом із провіантом: мівіна картопляна та звичайна, ізюм, шоколад, крекер. Мені здається, що ми брали по 2 блоки цигарок та стільки по 4 пляшки горілки – як валюту. Сігі та горілку – щоб там потім продавати. Добре, що на вокзалі нас зустрів фан Карпат Урмас і відвіз на той ринок і назад, а потім посадив на маршрутку до Шегині.

На митниці ми зрозуміли, що пішохідний перехід зачинився о 20:00, а ми сильно спізнюємося через повну непідготовленість до мандрів і в плані тайм-менджменту і географічному і фінансовому, інформаційному.  Ми випадково зайшли на територію, на яку можна заїжджати тільки машинами. Підійшли до нашого митника, і, він, подивившись на наші акредитації (журналістів на ЧЄ з баскетболу), посадив нас у машину, яка була 2-ю в черзі, і виправив у водія кількість пасажирів 1 на 3 своєю рукою.  Це була дівчина-контрабандистка з цигарками в піддоні. Поляки, на наше щастя, нас не перевіряли, а посадили до поляка в машину і ми за 5 хвилин перетнули кордон!

Це була поїздка в невідомість, основною метою, як я зараз розумію, довести всім що можна доїхати до Швеції, перекантуватись там 2 тижні та повернутися назад. Баскетбол (а для мене з Максом це тоді ще й була робота) і підтримка збірної України це було другорядне. Але коли тобі 24 – в тебе ще купа юнацького максималізму. Ми були впевнені, що ми з кимось познайомимося, що нас десь приютять, де можна буде помитися і поспати.

Ми швидко застопили якусь машину до Перемишля (велике українське місто, яке під час великого перерозподілу кордонів відійшло до Польщі). Це десь 13 кілометрів від кордону. Я його проїздив перед цим разів 3, тому знав що на в’їзді нам треба повернути на Північ на Ряшів  (Ржешов чи Ржешув на сучасний манер). Коли ми пройшли майже все місто, нас підвезли хлопчик з дівчинкою пару кілометрів.

Фантазії щодо фантастичного безпроблемного стопу в Польщі розвіялися і ми вирішили заночувати в 100 метрах від дороги біля якоїсь ферми.

Я прокинувся від шепоту Макса перепуганим голосом: «Іване, здається, біля нас собаки, різко не ворушися».

Собаки дійсно десь бігали, але, на наше щастя – за забором. Ми навіть і не помітили, що звалилися під якимось складом.

Світало, вирішили йти пішки до Ряшіва і по дорозі стопити. Якісь хлопці підвезли нас до в’їзду в місто. І потім разів зо 20 ми почули «по мєсту». Ми дуже довго стопили на заправці Shell, здається, бо там було таке місце, де могла б без проблем зупинитися фура, але в підсумку зупинився автобус, який нас довіз до Вроцлава. Там ми купили квитки на потяг прямо до містечка Свіноуйсьце (звідки відправлявся паром у Швецію).

На Вроцлавському вокзалі ми зайшли в інтернет-кафе, написали листи рідним – тоді це був єдиний засіб комунікації та смс-порти! Згадав зараз, що були сайти, звідки вдень з одного айпішника ти міг відправити пару смсок. Зараз це згадується із такою посмішкою! До речі, на відміну від сучасного життя, вхідні смски тоді в роумінгу приходили тільки Максу, бо в нього було ЮМС. Але я можу помилятися.

На вокзалі нас швидко вичислили три поляки, з яких два – були дівчина і хлопець, який їхав служити в Ірак. Їм було зрозуміло, що ми подорожні, з іншої країни і можливо теж фанати. Вони були вже доволі п’яні і дуже агресивно розповідали як вони б’ють своїх найзліших  опонентів з Вроцлавека (хуліганізм в Польщі вже тоді був на височенному рівні). Потім схожість в етимології польських слів нас буде переслідувати.

До речі, хлопця звали Ярек.

Польські поїзди мали вагони різних класів. Якщо не помиляюся, всі сидячі, тільки в прозорих купе десь по 4 сідушки, десь – по 3, і десь можна було курити, десь – ні. Для українця це була дикість, а через 16 років, коли дуже суворо карається паління ледь не крізь – тим більше.

Через потрійний недосип ми прокинулися чи то коли вже двері були зачинені, чи навіть вже у тупіках. Як вилазили – через вікно чи двері – теж не пам’ятаю. Згадую, що Макса ще й оштрафували, за те, що пішов у вагон вищим класом.

Квитки на паром ми купували по ISIC-ківській знижці, що значно здешевлювало подорож. Тільки коли ми пливли назад, ми дізналися що на паромі і душ, і що купа людей просто в коридорах рокладає спальники. А так дорога туди пройшла під акомпонемент бухання польських заробітчан (ми їздимо до них, а вони – массово в Британію та Швецію).

Євробомж-тур тривав, на паромі ми намагалися знайомитися із дальнобійниками з Румунії, сімейною парою з Білорусі, аби нас хоч кудись підвезли.