Позавчора вперше в житті подивився фільм Мартіна Скорсезе “Шалений бик” з Робертом де Ніро. Фільм багато хто називає таким, що входить в 10 найкращих за всю історію кінематографу. Сильно із цим не погоджуюсь. Бо той самий оскароносний фільм про бокс “Попелюшка”, або не менш оскароносний “Дівчинка на мільйон доларів” куди сильніші. Хоча не виключаю, що я мислю попсовими критеріями, а тут справжнє високе мистецтво.
Під ложечкою десь засосало. Захотілося назад в спорт. Не в спортивну журналістику. А в спорт.
В боксі є такий термін “наївся”. Відчуваю, що 5-річна пауза закінчилась (до боїв на Майдані я цікавився лише хокеєм та попсофутболом – Динамо, Ліга чемпіонів, Реал – Барселона.
Через народження дитини знов глибоко занурюватись як раніше я не зможу. Але 3-4 види спорту я б знов хотів відслідковувати глибше.
Не факт, що протягом року я подивлюся хоча б 10 годин боксу. Але ті, хто його люблять, люблять за силу духу. Вона буває не тільки в кіно (“Попелюшка” та “Шалений бик” зняті по реальних подіях).
У відео 5 хвилин двобою справжніх воїнів, і перемога більш тертого хлопця. За всіма голівудськими сценаріями.